Поховали діти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очі й забули про його. Зяті таки зовсім не тужили. А тим часом діти заспівали іншої пісні, як настав час ділиться батьківськими спадками. Ця діляниця вийшла трохи чудна.
В залі Воздвиженського зібрались зяті й дочки і прочитали батьківську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флігеля. Тільки що Воздвиженський прочитав, що флігель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблідла, трохи не зомліла і насилу опам'яталась.
– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марта. – То це така твоя добрість? То це ти так направила ще за живоття небіжчика нашого батька, царство йому небесне, вічний покій! Я не знала, що так буде.
– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вічний покій його душі! Я тут і сном і духом невинна.
– Не знаю, хто й винен. Хіба стіни та вікна винні. Воно пак добре ближче жити, частіше до батька ходить, піддобрюваться, підлещуваться, – говорила Степанида Сидорівна, похиливши голову.
– Може, хто піддобрювавсь і підлещувавсь, тільки не я. Чим же я винна, коли Бог навів нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.
– Навів Бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичів.
– Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовині, та й годі! І дім нехай буде пополовині! – сказала Степанида, махнувши рукою і піднявши голос з останньою фразою.
– Так, сестро, буде, як хотів наш батько, легко йому лежать і землю держати! Дім буде наш, бо й стоїть на нашому подвір'ї.
– А я кажу, що не ваш!
– А я кажу, що наш!
– А я-бо кажу, що не ваш! –