На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку і таки присилувала його знов вивчить забуті танці.
– Ой, як низько мусила спуститься моя філософська мисль! – промовляв Дашкович, утираючи піт з лиця. – Одже за найважчими філософами Німеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, – говорив він, ледве одсапуючи.
Вже готували на стіл вечерю, як Дашкович тільки згадав, що він не перепросив купчихи, котрій обдер цілий бік. Він нахилив голову, насупив брови, підняв один палець вгору. Всі ждали од його якогось дуже цікавого слова. А він, постоявши трохи на однім місці, простятся до того кутка, де сиділа купчиха, і почав просити в неї пробачення. Купчиха осміхалась, говорила: «Нічого, нічого – те! То в танцях звичайна річ». Але в думці вона кляла філософів. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осміхались ласкаво, а очі лаяли, аж горіли!
– Що це ти так пізно схаменувся? – спитала в його жінка.
– Коли я тоді якось задумавсь! – промовив Дашкович. – Мені зовсім не в думці оці танці! Більше я тобі не танцюватиму! Нехай танцюють молодші за мене!
Одначе, невважаючи на своє зарікання, він мусив після вечері знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жінка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердіша філософія. Степанида таки так вганяла свого філософа, що піт лив дощем з його високого чола, а чорні кучері аж поприлипали до висків.
Тим часом поважні гості, встаючи з-за карточного стола, сміялись з Воздвиженського, що він страшенно програвся в карти. Марта почула те, і її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта підступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: «А що, чи багато карбованців продув у карти?»
Її різкий, неспокійний голос, її насуплені густі брови дуже вразили Воздвиженського. Він давно вже постерігав тверду вдачу своєї жінки. Сміливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
– А тобі нащо? – тихо, але сумно спитав він у Марти.
– Як нащо? Хіба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо й одійшла од його. Вона сіла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Він сердився, вгонивсь в азарт і тим ще більше програвав. Партньори почали сміятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованців десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
– Степане Івановичу! пора нам додому! Мені чогось нездорово.
– То йди собі, а я трохи пограю.
– Не піду я сама; йди разом зо мною. Партньори