– А от і ми! та ще й не з порожніми руками! – весело промовив Бородавкін.
– Що це таке в руках в вас? – спитав Мавродін в Бородавкіна, лапаючи рукою кошик.
– Пляшечки з пивом та з вином, – одказав Бородавкін. – А ви думали, що я, надісь, прийду з порожніми руками, як оце ви?
– Бач, які звичайні кавалери! Самі йдуть гуляти, а мене й не запросили. Хіба ж я не дама, та ще й не молода? Не забувайте, що я удовиця, та ще й непогана, – весело защебетала Христина Степанівна.
– Знаємо, знаємо й не забуваємо, – обізвався Комашко.
Христина Степанівна вже давненько стала удовою. Вона втекла од свого навісного батька через вікно вночі й потаєнці повінчалась з сусідом, дідичем Милашкевичем. Через годів десять вона зосталась удовою, сама хазяйнувала, доки їй не остогидло. Не маючи дітей, вона згодом потім продала землю, поклала гроші в банк і жила собі, як вільна пташка, взимку – в Одесі, або в Києві, або в брата, котрого вона дуже любила, а влітку вона, як степова пташка, переїжджала з села в село до своїх родичок. Її усі любили за веселу вдачу, за жарти. Вона вміла дуже добре грати на фортеп’яні, співала непогано, любила театр, мала поетичну душу, але була безробітна людина й не мала ніякісінької поважної ідеї в голові, ніякісінького напрямку, навіть не мала й потягу до чогось вищого, ідейного. Усякі ідеї та принципи були задля неї нудні та морочливі для голови. Зате ж вона любила веселе життя й веселих людей. З знайомими паничами вона жартувала, зачіпала їх, смикала, торсала й навіть трохи не боролась з ними. Панни скоса поглядали на неї через те, що вона любила пустувать, але любили її й приймали в своє товариство. Христина сама себе звала здичілою інституткою. Весела та завжди бадьориста, вона й кошик з пляшками й закуски купила за свої гроші.
– Чого ж це вас так мало? – спитала Христина й Комашка. – Я на тому Фонтані вмру з нудьги з самими вами. Де ж ваші панни?
– Ще не прийшли, а може й не прийдуть, – обізвався Комашко і з тими словами похилив голову.
Він вже не чув, як щебетала Христина, і все неначе бачив свою дорогу Саню в кишиневському садку весною, в густій алеї з акацій саме в цвіту, де він побачив її вперше. От Саня ніби сидить в садку поруч з Мурашковою в білому убранні, гарна й ясна, як весна. Через зелений лист акацій, через білий пахучий цвіт ллється сонце й падає золотими плямами на її русяву голову, обсипає її всю зеленуватим сяйвом. Вона сидить, мов