– Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоїсь ширшої й вищої діяльності, – сказав Селаброс.
– До якої? чи розумової, чи поетичної, чи практичної? – різко поставила питання Мурашкова.
Селаброс трохи-трохи не прохопився: «До практичної, матеріальної», – до чого він і справді мав природжений хист, але схаменувся й тільки рукою махнув: розумій, мов, якнайкраще.
– Ходім та трохи походимо, – сказав Селаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоїлась. Рум’янець трохи пригас на щоках.
– Як пишно розвилась оця алея! Ходім по алеї, – сказав Селаброс.
Вони пішли по алеї з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядками понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвилися. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і світилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.
– Величність! Ой, величність! – почав Селаброс. – І я її люблю в усьому: і в житті, і в поезії, і більш за все – в поезії людського серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці є багато високого, поетичного.
Надя почула, що в неї серце ніби замирає.
– Краса дівоча – це найвища краса в світі, найвища поезія. Усі великі утвори геніїв тим великі, що генії найкраще постерегли ту красу: і красу лиця дівочого, і красу душі, делікатної, почутливої, – говорив Селаброс, ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гілками старих горіхів.
– Ви людина далекого Сходу, син класичної Греції, – несміливо обізвалась Надя, і її голос насилу було чути.
– Бачив я на своєму віку дівочі уста: класичні, виразні, звивчасті, з ямочками посередині, червоні, як польова маківка, повненькі, соковиті, як стигла черешня. Осміхнуться вони – з-під їх блиснуть білі дрібні зубки неначе два разочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь ароматом пахнуть вони, неначе пучок майської рожі в білому букеті конвалій. А як розгоряться вони палом, коханням, як розкриються од жадоби кохання, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, солодкий і п’яний, як пахощі цвіту померанців, туберози, датури…
Надя прислухалась, її зацікавила поетичність і красномовність Селаброса. «Але за чиї це уста він говоре? – подумала вона. – Десь-то він їх бачив… певно, в Одесі. Нащо ж він говоре мені за чужі уста, а не за мої…»
В Мурашкової здавило в грудях. Серце наче замерло.
– Бачив я дівочі очі, і не можу їх ніколи забути, – почав знов Селаброс, – в їх є ніби одлиск краси й пишності натури, і разом з тим в їх виявилась уся краса людської душі: в тих очах то світе веселий світ ранньої зорі, то смутний блиск вечірньої зірки, то горить гарячий промінь сонця… Злине радість на серце, – і з очей ллється веселий світ, сиплеться іскрами, дрижить маревом; впаде смуток на серце, і виступить в очах сльоза, – світ миготить, наче промінь сонця в краплях роси; коли запалає серце коханням, – тоді очі займаються, горять огнем. Ті очі манять, як мрія, і чарують, як поезія, і веселять душу, неначе майський день, і печуть полум’ям