Я злегка підводжусь і, простягаючи йому руку, кажу:
– Доброго здоров’ячка, Нечипоренко! Що скажете?
Одначе він моєї руки не бере, від чого я червонію, зупиняється і, дивлячись просто на мене, тихо питає:
– Які ви мали підстави вчора робити мені таку пропозицію?
В голосі немов немає нічого погрозливого, ні обуреного. Ніби справді йому дуже важно знати ці підстави. За цим тільки й прийшов.
Я роблю холодне, трохи непорозуміле лице й відповідаю:
– Ваше особисте ходатайство про допомогу, добродію Нечипоренко…
Слова «ходатайство», «допомога» досягають своєї мети: Нечипоренко червоніє до такої міри, що навіть мені стає ніяково. Від цього він деякий час стоїть мовчки й розсіяно дивиться на мене.
– Я прохав у вас роботи, а не допомоги, – нарешті хрипко й тим же тихим, зарані, видно, наготовленим голосом говорить він.
– Так… – з легким непорозумінням говорю я, тим самим показуючи, що в даному разі робота й допомога те саме. І чекаючи дивлюсь на нього: швидше, мовляв, викладай свої ходатайства і забирайся геть.
– Але… але яке ви мали право пропонувати мені подібну роботу? Я подав вам привід до цього чим-небудь?
Я роблю вигляд, що не розумію, чого він хоче й нетерпляче кажу:
– Та, звичайно, дали: ви прохали роботи. Але в цей момент, чого вам власне треба від мене?
Нечипоренко перекладає шапку з одної руки в другу й витирає долонею червоний, бугроватий, лисий лоб. Мабуть, він приготовив цілу промову, але тепер не може пригадати ні одного слова.
– Я всю ніч думав про ваші слова… – починає він, дивлячись на мене упертим блискучим, як у голодних або хворих, поглядом. Скільки в них жаху! – Всього дев’ять літ, як ми останній раз бачились з вами. Тільки дев’ять літ!
– Слухайте, добродію, для приємних споминів у мене нема часу. Будь ласка, скажіть, в якій справі я вам…
– Справи у мене ніякої до вас нема – і не може…
– В такім разі…
– І не може бути з вами. Я прийшов тільки для того, аби хоч одному мерзотнику висказати…
– Але ви, мабуть, забули, що в мене є лакей, який може вам показати, в який бік одчиняються двері?…
– Ні, не забув. І з цікавістю подивлюсь, як ви будете це робити. Ні, я це передвидів, ідучи до вас. Це я передвидів.
Він ще декілька разів каже «я це передвидів», хвилюється й озирається, немов торжествуючи і ждучи, що його зараз почнуть викидати за двері. Мені приходить до голови, що він з’явився власне з цею метою: зробити мені скандал, примусити мене вигнати його, а потім про це репетувати благородно на все місто.
– Що вам треба від мене?
– Щоби ви вигнали мене. Прошу! Будь ласка!
Він навіть робить два кроки до столу, де я сиджу. Я бачу, що він формально хвора людина: губи запеклися, очі фосфорично блискають, руки трусяться, весь пошарпується якось.
– Виганяти вас нема за що! – кажу я спокійно й холодно. –