Володимир Блохін на початку 1950-х працював у секретному відділі МВС УРСР. За його словами, режим був такий, що трудилися з дев’ятої ранку до другої години ночі. Близько десятої вечора в його кабінеті пролунав телефонний дзвінок. «Володимир Іванович? – запитав жіночий голос. – Я – лікар. Ваша дружина щойно народила сина!» Катерина Адаменко згадувала, що народила Олега швидко. Пологи приймала колишня спортсменка. Син народився богатирем.
Так 5 листопада 1952 року з’явився на світ великий український футболіст Олег Блохін.
Раннє дитинство Олега Володимировича минало на вулиці Шота Руставелі, в районі Республіканського стадіону, на футбольне поле якого він виходив потім багато років. Стадіон оточували круті гірки, схили яких густо вкривали сади та зарості. Влітку малий Олег гасав у цих заростях, а взимку злітав із найкрутіших схилів на лижах. Казали, що за цією ознакою Катерину Захарівну впізнавали на вулиці – це, мовляв, мати того малого в кожушку, який із таких гірок спускається, де навіть дорослі бояться.
У Блохіних тоді жила німецька вівчарка на кличку Джек, із якою Олег часто гуляв. Узимку батьки запрягали Джека в санчата, що мчали хлопчика по першому пухнастому снігу.
Олег Володимирович згадував, що в сім’ї не заведено було говорити про одяг, про речі. Ні він, ні його старший брат Микола (син Катерини Захарівни від першого шлюбу) ніколи не зловживали такими звичними для багатьох дітей словами «хочу» або «купи». Батьки купували їм тільки найнеобхідніше, надмірностей в іграшках і речах вони не знали. Лиш одного разу Олег порушив це правило. Коли він навчався в дев’ятому класі, Катерина Захарівна хотіла купити синові зимове пальто. Але якраз тоді в моду входили нейлонові куртки, і це була мрія Олега. Йому дуже хотілося мати вигляд сучасного дорослого хлопця. Мати зрозуміла це й подарувала синові таку куртку. Олег був од щастя на сьомому небі.
Микола та Олег Блохіни, незважаючи на тринадцятилітню різницю у віці, дуже дружні з самого дитинства. За спогадами Олега, в дитинстві в нього не було друга ближчого та вірнішого, ніж старший брат, який завжди здавався йому найсильнішим і найспритнішим. Микола слідкував за молодшим братом, терпів усі його пустощі й витівки, охоче грав із ним у дворі у футбол, катався на лижах і санчатах, ходив із ним до зоопарку, на стадіон.
Найрадіснішим і найбільшим святом у домі Блохіних був день народження Катерини Захарівни. За неписаним законом, Олегу та Миколі дозволялася найприємніша з робіт: вони діставали з-за скла серванта кубки, здобуті мамою за багато років її спортивної кар’єри, – з вишуканим палехським мереженням, із срібною в’яззю, литі й на тоненьких ніжках, з любов’ю прикрашені накладними медалями на спортивні сюжети. Діти виставляли ці реліквії на стіл і стільці та, озброївшись коробочкою зубного порошку й набором фланелевих клаптиків, бралися до роботи. Потім кубки