– Це я, Льоня! – долинув із мобільника знайомий голос. – Пам'ятаєте?
– Пам'ятаю, – видихнув Тарас, повертаючись із коридору до кімнати.
– Я вирішив, – повідомив Льоня. – Готовий, так би мовити, на другий сеанс!
– Може виявитися болючіше, ніж минулої ночі! – попередив Тарас серйозним голосом.
– А я пляшку з собою візьму, а то вчора якось не додумався…
– Добре, опівночі там же, біля Опери! Тільки не забудьте за дві години до зустрічі прийняти склянку коньяку!
Опустивши мобільник на стіл, Тарас замислився, намагаючись розібратися: радий він тому, що є на ніч робота, чи не радий? З одного боку – радий. Але здалася йому раптом ця робота дрібною, неважливою. Двадцять-три-дцять євро за безсонну ніч – теж гроші, на які цілком вдавалося нормально, без претензій жити. Але жити одному. А жити одному, хоч і дешево, але якось незручно. Та й небезпечно – можна дожитися до стану сусіда Єжи Астровського і потім раптом несподівано помітити, що життя промайнуло, а тебе ніхто не любить і ти нікому не потрібен. І тоді вже в обмін на те, щоб тебе вислухали, ти стрижеш сусіда або смажиш яєчню сусідці!
Думки явно намагалися відповідати меланхолійній мелодії осені. Тарас зрозумів, що треба пригальмувати, треба збадьоритися. Вирушив на кухню, заварив міцної кави. Випив, виразно відчувши її гіркоту на язиці. Згадав про Дарку з нічного обмінника. Згадав про свою невдалу спробу почастувати її кавою. На губах заграла усмішка. «Цієї ночі все буде класно!» – вирішив він. План дозрів і виявився ідеально простим для виконання. Мелена кава – тут, на кухні. Термос – в машині у дворі. Тільки от як просунути їй філіжанку з кавою всередину обмінки? Тарас підвів праву руку, втупився у великий і вказівний пальці, намагаючись ними відновити висоту вирізу у віконці, через який просовувалися туди-назад грошові знаки.
– Треба бути винахідливішим, – сказав він сам собі й, перевдягнувшись у джинси і светр, накинувши вітрівку та зашнурувавши кросівки, вийшов на вулицю. Зовсім поряд із його будинком був один із багатьох у місті магазинчиків із багатообіцяючою назвою «Все за 1 гривню».
Вже хвилин через п'ять він опинився в цьому царстві дешевизни, де на полицях лежали в очікуванні своєї долі десятки непотрібних товарів. Деякі дійсно коштували одну гривню, інші від цієї ціни відірвались, але недалеко. Були тут і керамічні кухлі по сім гривень, були і пластикові тарілки. Тарас уважно оглядав полицю за полицею в надії побачити яку-небудь низьку, приземлено-приземкувату чайну чашку – саме так він уявив собі те, що йому треба для здійснення задуманого романтичного акту, який можна було б назвати «Пригощання міцною кавою чарівної самітниці». Але чашок потрібної висоти в магазині не виявилося. Продавщиця