Під дерева не випав сніг.
А ланцюг білих вершин
Мене міцно прив’язав
До маленької улоговинки,
Ще меншого села…
Сідаю на сухе букове листя.
Простуджено кашляю,
Потім думаю, що є на світі
Вулиці, на які зовсім не падає
Букове листя, а на них багато людей.
Тут зовсім на пішнику
Нема людей
І так багато торішнього листя.
«Той горіховий сад, спеленаний…»
Той горіховий сад, спеленаний
Студеною-студеною зимою.
Напівсонна, напівбожевільна ріка
На червоних пісковиках…
Ожеледистий шлях поруч
З горою і річкою.
Ти один на тому шляху,
Нікуди проступитися…
Хіба-що притулишся до сухої вільхи,
Поки проїдуть порожні «Жигулі».
Далі простуватимеш, ковзатимеш,
Поки не вигулькне біла вершина
Страшенно подібна до Фудзі,
А то лиш знайома полонина,
У підніжжі якої не квітнуть троянди,
Екзотичні папороті живуть тут із правіку.
Німо застигаєш, наче суха папороть,
Котру не змогли замести сніги.
«Мовчать кольорові енциклопедії…»
Мовчать кольорові енциклопедії,
Мовчиш ти, як декоративна статуетка
В цьому хаотичному підвалі.
Підлітають до вікон і б’ються у вікна
Жовті бабки якісь фантастичні.
Листаємо рукописи:
Чути лишень, як гальмують трамваї,
Як сміються діти перед високими будинками,
І німо дивиться Леонардова «Пані з горностаєм»
Із журнальної вклейки
На оці рукописи,
Де горять наші душі,
Де необхідно мовчати,
Бо вже слова такі зайві
Й боляче-боляче порожні…
«Надокучливий сніг довго лежить на долині…»
Надокучливий сніг довго лежить на долині.
Люди поскидали хутряні шапки.
Вже й ліщина бавиться сережками.
Долиняни пораються у теплицях…
А ти, твої гори, завалені старим снігом,
Як непотрібом.
Але ж не хочеш, щоб ніч покоротшала,
Коли день не твій, тільки ніч…
Не просто темінь – фантазія
Разом з еклектикою місяця лютого.
«О, ти вмиротворенна пущо!..»
О, ти вмиротворенна пущо!
Як я не втямив твій розвій
Протягом місяця:
Це ж яворове пагіння зімкнулося в кроні,
Це птиці з’явилися в оперенні райському
І місяць вгніздивсь в сідловині зеленій.
Дев’ять місяців апатії…
Вони хаотично рухаються в Лету,
А Лета вже поруч, за автобусним склом…
Дванадцять ґаздинь примостилось на хорах.
Вони про щось піють на мотив коломийок.
І їх не заглушить дзвінкій свист електрички,
Котра швидкісно мчить в сутінкові тунелі.
Ґаздині на платформі розвели пересуди
Про повій та розлучення.
До вподоби це їм після блаженств
Розмальованих хорів…
Тебе ж пильнує регімент дітлашні;
Заштовхають невдаху? Поволочиться, може,
Всю свою дебрю спостерігати, як, нарешті,
Розвиваються бутони шипшини:
Він латиною дивно її називав,
Отак бовкнув і затявся,
Чомусь надовго затявся…
«Верболіз одцвітав, потім річка міліла…»
Верболіз одцвітав, потім річка міліла
І була вже не річка – тривожний потік.
Але хвиля його цілу ніч гоготіла,
Вдавалась до марних дитячих потіх.
І вже парост буяв та буянив доволі,
І мамине прало намулом знесло.
Верболіз корчували – зосталося голе
Залізняччя-каміння. Розросталось село.
Будувались ровесники. І кричали їх діти
До дитячих, щасливих, розчулених сліз.
А на луки гуртом позбирались