Дмитро Михайлович повернувся у «Притулок» вже пополудню і, побачивши Михайлину, котра гучно хропіла в амбулаторній, усе зрозумів. Я не покидала «вахту» аж до його приїзду, і про всі нічні перипетії красномовно свідчили червоні, мов у кроля, очі. Проте лікар був задоволеним і веселим – поїздка не відбулася даремно:
– Бачу, школу молодого бійця ви пройшли. За що вам шана і подяка… А ми тут трохи розбагатіли, дякуючи благочинним організаціям… Отже, сьогодні у вас вихідний і курятина на вечерю, – лікар недвозначно поплескав свою кишеню, даючи тим знати, що найближчим часом від голоду чи відсутності медикаментів «Притулок» не вимре… Та мені понад усе хотілося одного-єдиного – спати, і, мовчки кивнувши у напівдрімоті на знак згоди, я змучено попленталась у своє кубельце…
…У конференц-залі, де відбувалась підприємницька рада керівників, було відчутне напруження. Макс, як і інші власники акцій, нервував: вирішувалась доля вкладених ними грошей. Спокійним залишався лишень бос – «плюгавий опецьок», як образно охрестила його їдка на слівце Славка. Ще б пак, «опецьку» належала більша половина акцій, і, незважаючи на фізичні вади, він почував себе всемогутнім магнатом.
– Мої науковці-програмісти опрацювали безпрограшну структуру розробки модерного виробничого обладнання, яке завдяки сучасній всемогутній системі маркетингу найпізніше за рік принесе разючі результати… – опецьок спинався за столом, намагаючись здаватися вищим, а тим самим переконливішим. І це виглядало так, як спотворене хворобою дерево марно пнеться у ріст з іншими, повноцінними, і лютує від безпомічності, адже все, на що спромоглася природа, це покарлючити гілки і абияк прикрити внутрішню трухлявість облізлою корою.
– Ми підготували копії примірників детально опрацьованого плану, і я попросив би шановне товариство найближчим часом розглянути, зважити і висловити власну думку з приводу запропонованого проекту… Аллочко, роздайте, будь ласка, примірники всім присутнім…
Височенна, модельної зовнішності Аллочка, про яких кажуть – «ноги від шиї ростуть», на відстані простягнутої руки взяла кіпу заготованих копій і кружляла, роздаючи, навколо стола. Вона не підходила привселюдно впритул до шефа, знаючи, що він від цього скаженіє – надто вже явно тоді кидалась увічі його недолугість та низький зріст.
По закінченню засідання опецьок, тобто Броніслав Всеволодович, несподівано звернувся до Макса:
– Максе, затримайся на хвилинку… Неофіційно… По-дружньому…
Залишившись удвох у порожній залі, без сторонніх очей опецьок уже не комплексував, а вільно розгулював туди-сюди вздовж довжелезного, як і сама зала, стола для засідань. Макс був єдиним з акціонерів, котрому той довіряв і симпатизував. Забулися навіть давні образи, коли Броніслав Всеволодович виношував плани поєднати сім’ї та капітали. його донька, Естер, котру він лагідно охрестив Манюнею, з десяток років тому була потай закохана у Макса. Проте було б надто сміливо наполягати на укладанні шлюбних домовленостей.
Манюня була нездоровою (вочевидь,