Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам’ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.
– Сідайте, батьку, підвезу, – запросив він, не глянувши на старого.
Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-під сивих брів.
– Сам дійду. А ти куди їдеш?
– Глянути, як сіють.
– Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.
– Ви мудріші – підкажіть.
– А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.
Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.
– Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.
– Я нічого не думаю.
– Тим же й діла катма, що ти нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів – довгі рублі в дурну кишеню.
– Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.
– Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися…
Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. «Невже і я на старість зроблюся отаким противнющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм».
Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:
– Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали…
– Тонку нитку сучиш. Обірветься.
– А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете – піп причастя не дасть.
– Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?
– Живу…
– Але як? Як?! – закричав старий і сердито заворушив бородою. – Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий, голова чи хвіст?
Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.
– Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.
– Наказуй комусь іншому, а не мені.
– А чого це вам не можна?
– Цить, сучий сину!
Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному, брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.
– Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п’ятирічка…
– Тату, замовкніть…
– А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гнат Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити