Кіно показували в хаті-читальні тільки зимою, а літом крутили прямо надворі, в садку. Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дільничний міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину.
Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастіше це робив Денис, для загального добра він сили не шкодував і викручував сам по п’ять, а то й шість частин. Але це траплялося тільки тоді, коли йшли фільми любовні або революційні, в противному разі Денис кидав ручку, світло гасло, і збуджені глядачі кричали: «Давайте крутія!» Довго торгувалися, бо ніхто крутити не хотів, а дивитися хотіли всі, і розшукували Дениса, але він на їх крики не зважав, і розшукати його було не так-то легко: садок великий, дівчат багато, попробуй знайди його серед темної ночі. Раз виявив бажання ближче познайомитися із технікою Павло. Поплював у руки і крутонув так, що динамка заскреготіла як скажена і поперегорали лампочки. Павла висварили і більше до техніки не пускали.
Тимко спочатку був розігнався до хати-читальні, але потім відкинув свій замір, бо вже було пізненько і кіно, мабуть, уже давно закінчилося. Мовчки він пішов пустою сільською вулицею.
– Ги-ги, – засміявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. – Диви, як прижимаються.
Під чорним стовбуром верби заворушилися дві постаті.
– Матвію, не лізь, бо вдарю. Матвію! Ну, що тобі за інтерес? – тихо гомоніла дівчина.
– А що я роблю? – дивувався парубок.
Тимко, не збавляючи кроку, пішов далі. Але Гарасько йти не хотів і все просив Тимка залишитися, щоб підслідити, що воно буде далі під тихими вербами.
– Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися, – хихикаючи, розповідав він. – А я як закричу: «Ай-я, як вам не соромно», – а вони й порозбігалися…
– І ніхто тебе не тріснув по гамалику?
– Ні… Ги-ги.
– Не нарвався ти на мене. Я б тебе відсупонив…
Гарасько урвав сміх, мовчки плуганився за Тимком, загрібаючи пісок своїми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом і завернули на Притулівку – бічну вулицю, що йшла пісками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду хлопців, що сиділи в сосні на піску.
– От і каже капітан Немо, – чулося звідти. – Поховайте мене на золотому морському дні разом із моїм човном. Прийшли до нього матроси, стали на коліна і присяглися на вічну вірність. І не було ні одного з них, щоб не плакав: так їм було жаль розлучатися із своїм капітаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорної прірви жевріє світло – то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капітан Немо шле своїй бойовій команді останнє «прощай».
– Хомутенків студент бреше, – зашепотів Гарасько. – З університету вигнали, так він тепер хлопців туманить.
– Мовчи,