– Я його не бив… їй-богу, не бив. Він бреше.
– О-о, жаб'ячі очі! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?
– Їй-богу, я його не бив, – прохався той.
Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь! – і відлясок пішов по хаті.
– Ай! – скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.
– За що ти б'єшся, бісова ведмеда! я буду учителеві жалітись, – плакав білоголовий.
Петрусеві жаль його стало.
– Ні, він мене не бив. Він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.
Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
– Як тебе зовуть? – спитав.
– Петро.
– А прозивають?
– Телепень.
– Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.
– Ні, я учителеві не буду казати. – То-то ж, гляди. А гроші у тебе є?
– Ні, немає.
– Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немає, а може, дома є?
– Дома є.
– Принеси завтра, я подивлюся які.
Петрусь не знав, що одказати.
– Так при…
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
– Білобров! урок! – сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
– Хто то? – грізно спитався учитель.
Один з школярів підвівся і сказав, що то Гудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
– Гудзь! – обізвав учитель. – Сюди!
Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
– Накарачки, скотино! – гукнув учитель.
Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…
– А-а-а-а! – позіхнув хтось.
– Хто то? – знову гукнув учитель.
Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
– Хто то?! – ще грізніше гукнув учитель.
Як у рот води набрали.
– Жук! – кликнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.
– Ти? – визвіривсь учитель.
– Що таке? – спитав Жук.
– Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!
Петрусь підвівся.
– На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі усіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися