– Відберіть зброю і зніміть пасок з його штанів. Зброю візьміть собі, а пасок віддайте мені.
Коли Деркач подав Лундикові пасок, то він, шепочучи, звелів:
– Посадіть в куток поліцейського й пильнуйте.
І, замкнувши зсередини надвірні двері тим ключем, який стримів у замку, і поклавши його в кишеню, споготовлено завмер. Нарешті з кімнати ледве чутно відізвався голос:
– Увійдіть.
Гордій одним духом вскочив у кімнату і, побачивши перед собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у м'якім шкірянім кріслі, справив на нього зброю і зухвало, задерикувато, теж напівшепотом проказав:
– Руки до Бога.
Пронь в єдину мить пожовтів і вгору звів зніяковіло руки.
Гордій говорив:
– Один ваш рух чи спуск руки змусить мене на вас стріляти. Я буду рахувати до п'яти. За цей час ви встаньте і встигніть піти он під ту глуху стіну і ляжте ниць. Раз, два, три, чотири, п'ять.
Пронь швидко, під пильною чорненькою дірочкою маленької зброї, підійшов під стіну і ліг ниць. Гордій говорив:
– Один ваш рух… один ваш крик… змусить мене на вас стріляти. Лежіть нишком. Я зв'яжу вам руки.
І підійшов до ворога, і тим пасочком, яким були підперезані штани у поліцейського, стяг обидві руки за спину. І, не обшукуючи лежачого, звівся та й спитався:
– Де ті гроші, що ви вчора привезли з Копітанівського заводу?
– Нема, – була глуха відповідь з-під стіни.
– Добре, – луною обізвався Лундик і, підійшовши до столу, став шукати у шухлядах. Переглянув усе і не знайшов. Тоді з наполегливою, але стриманою люттю звернувся до лежачого так, щоб він пригадав панотця Діяковського і останню в його за столом розмову.
– Якщо ви мені негайно не скажете, де гроші, то я вас застрелю, як дикого кнура. Тоді здобрієте ними!
– Стріляй! – не повертаючи голови, відповів зв'язаний.
У Лундика мороз пішов по шкірі. Він на мить згубив голову. Убити ось так. Ні сіло ні пало. І піти, поживившися, як пес обметиці? Не з таким настроєм він сюди йшов. І спитався вже по-дурному: «Ви мене впізнали?»
У відповідь було мовчання.
«Видно, впізнав з першого погляду, – в Гордія мигнула думка, – але чого ж він тоді безвольно послухав і дався зв'язатися? Мабуть, з несподіванки. Ну, а коли справді не привіз гроші. Хіба чогось іншого він не міг їздити в завод? А може, зовсім і не в завод? І вбивати? Побачимо».
Вирвалося вслух останнє слово в семінариста, сповнене такого почуття, що не віщувало зв'язаному нічого доброго. Пронь ворухнув головою, може, хотів положити її на підлогу другим боком. Але, прийнявши таке саме становище, що й було, затих. Семінарист схаменувся і почав оглядати стіл зверху. І побачив посеред нього білу статуетку Наполеона[77] у незмінній триріжці і тоненьку, широку, мабуть, картонну дошку, обтягнену жовтою дорогою шкірою. У неї на всіх чотирьох ріжках блищали пришиті золоті гудзі. І між ними аркуш великого білого паперу, на якім було понаписувано цифри і обведені червоним олівцем, що лежав тут же.