Він навіть заплющив очі і бачив морок, один лише морок. Він не відчував поруч гарячого, з легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади, її руки, що шкодливою гадючкою повзала його ширінькою. А коли розплющив очі, то побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском вуличок, блюдця площ, неприступні дома, облиті рожевою фарбою заходу. І у нього задерло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища. Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А тоді: «У неї немає нічого невротичного», – задоволено вирішив він, порівнюючи з тими сцикливими студентками, що залюбки, після першої ж його спроби, запихали собі член до рота. А тому на зелений, з мідними прорізами гравій він ступив з виглядом першовідкривача.
– Це там, – показала Лада, і в її словах не було нічого загадкового.
З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквітчаний графіті, він зрозумів, що Лада для нього варта більше, ніж та жінка, з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне, життя, і зараз вони проходять той складний і вузький прохід. Саме так він тоді думав. Інакше не могло бути. Усе навколо: будинки, дерева, вулиці, собаки – все було занадто спокійним. Аж занадто. Почалося інакше життя. І він зрозумів і сприйняв це як належне. Як чергове підвищення по роботі. І він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі, – нерухомі та загадкові.
Шикарний вигляд дачі її батька нічим його не здивував; він навіть не встиг подумати, що років їй сімнадцять, не більше, хоча голова працювала чітко: її голова знала, чого бажала. Її бажання були на першому місці, але якимось дивом вони сполучалися з її мозком. Він навіть бачив її сині спалахи. Вони знову пили, і він сп’янів. Від недавнього сексуального збудження на лишилося і сліду, а був тягучий алкогольний настрій, коли попиваєш потроху, а нічого не змінюється, протікає повз зіниці, й навіть ліньки простягнути руку. Лада умостилася на канапі, підтиснувши ноги, з важким стаканом у руках, і поволі пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а потім уже заспокоїтися. Десь на дні він це розумів. Потім, рвучко вихиливши віскі, вона встала, потягнулася, напнувши під зеленим светром тугі груди, й підійшла до вікна. Сонце окреслило чорним малюнком місто. Настрій у нього взагалі погіршився. На зубах – наче хто насипав піску.
– Ходімо, – милим і тихим, муркаючим голосом сказала вона.
Й тут на нього накотила гумова хвиля жаху: йому на мить видалося, що у Лади на обличчі зникли прищі. Як тоді, коли вона ступила на брунатну доріжку останнього сонячного світла. Вона взяла його м’якою теплою рукою за пальці і повела. Він намагався не дивитися на