широкої сірої труби сміттєпроводу, думка про сукню. Яскраву і білу, з червоним, зеленим, синім по полю. Полегшити душу можна на смітнику. Нічого особливого. І нічого нового. Спочатку я лежала в коридорі і вже ні про що не думала. Спочатку, відколи побачила цих двох гоблінів, я зраділа: хоч які не які захисники або свідки. Та не тут-то було. Потім навкарачки перебралася до смітника. Виблювала. Напевне, я туди тільки й добиралася, аби поблювати. У задниці пекло, мовби туди влучила новорічна шутиха. Я подивилася у крихітне віконце. Зелені ліхтарі осліпили мене. Бридка липка сльота. І якого мене понесло до смітника. Напевне, напівсвідомо хочеться повернутися звідти, звідки ми вийшли. Чорт, ці зелені ліхтарі. Я знову уперто почала думати про сукню. Нічого особливого не сталося. Нічого. Навіть голова Тоцького не з'являлася, ніякого тобі співчуття, а я ж не зла, їй-богу, не маю зла, хоча зі мною всі так паскудно поводилися. Навіть сам Бог. Та з ним-то якось розберемося. Його не видно, та й чи це все його робота, а не купи двоногих паскудів. Знову виблювала. Попорпалася у сумочці. Знайшла зжовану хустинку, колись білосніжну, упаковку презервативів. Косметичка відсутня. Життя черговий раз мене нагнуло. Ткнулася було до ліфта, та облишила. Зайшла вона, Мама. Я її знала. Я почала, нічого кращого, дурепа, не знайшла, як молитися. Мама понюхала своєю бульдожачою харею повітря і пішла. Гавкнули двері. Було холодно, але довелося зняти чобітки і спускатися через чорний хід, східцями. Я хлюпала носом, ляпала босими ногами по голому бетону. Нагорі заґвалтувало, щось гуркнуло, тупо так, десь на шостому поверсі. Ну і чорт з ними, з поверхами. Тоцький мертвий, слава тобі боже. Тьху, що мені в голову лізе. А між ногами пожежа. І помочитися, і потрахатися водне. Отой, якого звали Лу, трохи ліпше. Боже, скільки я вже не була з мужиком, справжнім мужиком. Та пішли б вони всі… Тоцький мене заставляв і мені заставляв лизати тим маленьким сучкам. Інакше у нього не виходило. А Клавка трахала його ділдо в сраку. І, блядь, він хрюкав як свиня, пускав соплі від задоволення. А мені лизати. Чому ти мене, Господи, так караєш. От свинство, лак на нігтях облуплюється з кожним кроком. Але швидше, сонечко, золотце, кицюню, воруши своїми лапками, бо нам не ходити більше.
На вулиці вийшло ліпше, аніж мені видавалося: волого, прохолодно і чисто. Зелені ліхтарі, риплять двері у підсобці для двірників. Тхне сміттям. І картриджі. Тю ти! Влізе таке в голову. Одягнути чобітки і марш на таксі. Пару баксів, усього пару баксів. І чого, якого дідька не йдуть картриджі з голови. Каблуки підламуються.
– Куди, кицю?
– В центр. До людей.
– Де ти їх знайдеш?
– Де немає, там і треба шукати, любчику. Серед козлів!
Жовте авто, мигаючи зеленими бульками, вичавлюючи воду з снігу, пірнуло у ніч.
Яскрава осінь. Але я вже нічого не бачу. Тож думаю, якщо вам обридло дрочити десь-інде, то необхідно змінити позицію. Або дрочіть в іншому місці. Тут скоро пройде полотнищами, щільними і безпросвітними, сезон дощів: прогалини між домами заллє жовтим, навічно поховавши твої страхи, і окупить все програне,
