Східна Малопольща. Так відтепер буде називатися їхня Батьківщина, за долю якої вони присягнули покласти свої життя, вступили у запеклу війну із сильним ворогом і… сьогодні отримали повідомлення про капітуляцію.
Петрушевич згадав очі Симона Петлюри – сумні і смертельно втомлені, коли зустрівся з Головним Отаманом два роки тому наступного дня після підписання у Ризі договору між Польщею і більшовицькою Росією. Тоді Петлюра – людина, котра ніколи не довіряла галицьким діячам, не кажучи вже про якусь симпатію, – говорив:
– Ми програли цю війну, пане Петрушевич! Хоч як би мені хотілося сказати: ні, головна битва ще попереду, не все втрачено, – факт не заперечиш. Нас використали, а потім викинули як непотріб. На жаль, ми виявилися слабими поміж сильних переможців. І ми залишилися самотні.
Головний Отаман вже неіснуючої держави довго дивився на холодні води Вісли, вид на яку відкривався з вікна його тимчасової резиденції у Варшаві, і нарешті повторив:
– На жаль!
Петрушевич перевів погляд на людей, що сиділи за столом і чекали на його рішення. З кожним з них він був знайомий не один рік чи навіть десяток років. Саме він запросив їх до себе в уряд ЗУНР в екзилі. І вони повірили й довірилися йому.
Кость Левицький був з ним іще відтоді, коли тут, у Відні, засідав цісарський парламент; вони були разом, коли у Львові у жовтні 1918 року виникла Українська Національна Рада; разом керували новоствореною республікою; разом міняли тимчасові столиці – Львів, Тарнопіль, Станіславів, Фастів… Саме Левицького він послав до Риги, щоб перешкодити угоді поляків з більшовиками України. Саме Костю Левицькому він довірив Державний Секретаріат закордонних справ – чи не найважчий та найважливіший орган уряду в екзилі.
Роман Перфецький в уряді хоч і був уповноваженим з питань внутрішніх справ, насамперед був відомий як професійний перемовник. Чи не від першого дня Листопадового Чину у Львові Перфецький вів перемовини то з поляками, то з Вищою Радою Послів Антанти, то з більшовиками. І не його у тому вина, що від першої половини 1919 року ЗУНР уже перестали сприймати як серйозного гравця.
Ярослав Селезінка спочатку мав повторити шлях свого батька й обох дідів: стати священником, але теологічні трактати не приваблювали допитливого юнака, і натомість він став правником. Можливо, за інших обставин Петрушевич і не довірив би йому Військову Канцелярію, але Дмитра Вітовського вже не було, а Селезінка все ж воював. Як виявилося, він не помилився. Завдяки старанням Селезінки з таборів для інтернованих вояків Галицької армії, розкиданих від гір Чехії до холодних вод Балтики, були врятовані тисячі галичан.
Мирону Гаврисевичу довірили фінанси далекої батьківщини, але мати справу йому довелося лише з внесками і пожертвами місцевих українців. Він пристав до Петрушевича іще 1 листопада 1918 року, але під час відступу українців зі Львова опинився в зайнятій поляками частині міста, де був змушений на деякий час залишатися. Після переїзду уряду ЗУНР до Відня його як досвідченого банківського службовця призначили спершу ревізором, а згодом – директором Державної каси ЗУНР, який підпорядковувався Уповноваженому для справ фінансів, промислу і торгівлі.
Поруч Гаврисевича сидить його колега Лев Сироїчковський – керівник Контролю державних розходів. Він був разом із Петрушевичем іще з рідного Станіславова, куди переїхав уряд ЗУНР після того, як у Тарнополі залишатися стало небезпечно.
Погляд Петрушевича зупинився на єдиній у кімнаті жінці. Ольга Басараб робила всю паперову роботу, якої в уряді було багато, і не поступалася своєю точністю місцевим чиновникам, які останніми місяцями, відчувши зміну вітру, що повіяв з Парижа, намагалися знайти якісь проріхи у паперах Державного Секретаріату, але Ольга не давала їм такого приводу.
Саме підписи деяких присутніх у цій кімнаті стояли під листом, котрий УНРада відправила до Ради амбасадорів 9 березня, у якому вони виступили із протестом проти польської репресивної політики у Східній Галичині та передачі цього краю Польщі. На жаль, Українську Національну Раду вже перестали сприймати серйозно.
Євген Петрушевич лише на мить подивився на свого небіжа Лева, що був керівником канцелярії, і нарешті сказав:
– Панове, гадаю, ні для кого з присутніх тут не є таємницею те, що сталося вчора у Парижі. Рада амбасадорів остаточно віддала всю Галичину полякам.
Як він і передбачав, ця новина не була новиною для присутніх. Вони про неї знали, але все ж до останнього сподівалися, що це неправда. А Петрушевич продовжував:
– На жаль, це так. Ще вчора увечері я отримав з Парижа телеграму від митрополита Андрея. Йому вдалося зустрітися з прем’єр-міністром Французької Республіки Пуанкаре, але не вдалося переконати його у нашій правоті. До того ж, також на жаль, і Святіший