– Інга, – вимовив уголос, ніби смакуючи ім’я. Чомусь не зникає відчуття, що він бачив її… Вже. Колись. Певно. А може, то ніч. Уночі – що? І не таке приверзеться.
– Так йдете? – у вікні з’явилася.
– Іду.
Хатинка заскрипіла, мов сварлива старенька, однак впустила. Не побігла по лісу, кудкудакаючи, як ото в казках дім баби Яги. Звичайна хатина. Маленька. Сіни травою пахнуть. Чи сіном? А кімната одна. Стеля низька, ще трохи – і його макітри торкнеться. Наче падає. Он і вікна при самій землі. Стіни білені. Піч ліворуч від дверей. Дух теплий іде. Це мала піч витопила? Чудасія. Крок ступив уперед, стара підлога заскрипіла. Голову підняв, а звідусіль – рушники, рушники, рушники. Біля протилежної стіни, в кутку, стіл стоїть. Ого! Зі справжнього дерева витесаний. Уміло. Добротний стіл, хоч і старий, видно. А госпо диня ловка. Скатертиною застелила. Білою. На скатертині – глиняна чашка, поряд хліба окраєць, яйце, цибулина зелена. Сніданок, значить. А де ж сама поділась?
Відчув рух, озирнувся. За грубкою, яка вмостилась посеред кімнати і умовно відділяла спальну зону, стояло залізне ліжко. Ти диви! Він такого і в музеях не бачив. З кованими бильцями, і не просто кованими, а квітки якісь, листя, ягідки. Панське, їй-богу. Величезне. Скільки ж воно місця займає? Ще й периною вкрите. З пуху. Подушки – взагалі що хмарини. Дівчина до його персони навіть не озирнулася, стояла спиною і вміло давала тому багатству лад, заправляючи постіль. Але Петрович і про неї забув, і про ліжко, і про долю свою нещасну, бо на стіни глянув і рота роззявив:
– Твою дивізію…
Розмальовані від підлоги до стелі вони вражали найвибагливішу уяву. Петрович цим якраз не дуже вирізнявся, тому, як донька казала, в осад випав, щелепи підбирати треба. Чого тільки на стінах не було! Квіти, птахи, метелики, силуети людей, моря окраєць, мушлі, дерева, хата під стріхою, а он… Ейфелева вежа. Точно. Ота, що в Парижі. Один в один. Здуріти!
Юна господиня розпушила останню подушку, вмостила біля стіни, озирнулась й рукою в бік столу махнула:
– Сніданок.
– Чудасія… – вимовив, а у самого думки тарганами в голові рояться. – Інго, чуєш, вночі… то ти була, еге?
– Ні. Близнючка, яка душею зветься. Я. Та ви їжте. Не бійтесь, труїти не стану.
Спантеличений, сів й одразу ж відчув, як запахло свіжим хлібом, а рум’яна скоринка взагалі підморгувала-припрошувала, мовляв, скуштуй, спробуй. А що як і справді спробувати? Не їв же другу добу, бо не до того було. Шлунок заскавчав. Ай, була не була. Що втрачати? Відкусив і зразу ж очі заплющив… від задоволення. Ба! Домашній хлібець. Яйце з сіллю, сік цибулі, пару ковтків молока. Це тобі не з магазину. Молоко молоком пахне. Випив, обтер білі вуса долонею й здивувався, мовляв, де тут корова схована? За якою сосною? Дівчина сіла поруч на старенький стілець, відкинула пасмо волосся з обличчя, глянула:
– Не бійтесь. Крука не дою, а молочко з Джерельного.