Хоча довго ламати голову над цією загадкою було ніколи, тому що потрібно було подбати про немовля. Хвала Богові, його Іван знайшов цілим і неушкодженим! Точніше, спершу знайшовся геть схибнутий від горя панотець Гавриїл. Священик сидів на порозі свого храму біля тіла знахарки Марти, обійнявши порожній кошик, повільно розгойдувався взад-уперед і монотонно підвивав у такт своїм рухам:
– Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!..
На всі питання навколишніх і спроби розбурхати його старий не реагував зовсім. Лише коли до нього підступив сам молодий князь, піп зненацька заволав:
– Вогонь, вогонь!!! Пропала, пропала донечка, ой, пропала!..
Схоже, бідолаха збожеволів чи то від горя, чи від пияцтва (у вівтарі храму знайшлася порожня сулія з-під сивухи), чи то від усього разом. Побачивши настільки безрадісну картину, Вишневецький відчув, як серце в грудях ледь не обірвалося від найчорніших думок. На щастя, сумні припущення не підтвердилися: виявляється, його синочку дала притулок жаліслива молодиця – парафіянка церкви Святого Духа, що нагодувала й переповила княжича.
– Поїдеш зі мною, будеш йому мамкою[4], – розпорядився князь.
На розореній околиці Рогатина робити було більше нічого: татарські розвідники зникли, поранених і, можливо, вбитих забрали із собою, погнали як ясир одне-єдине дівчатко Любашу. Хуртовина надійно схоронила сліди.
Тепер потрібно було поховати вбитих (у тому числі юну княгиню Олександру Вишневецьку і стару знахарку Марту) й жити далі… І готуватися відбивати великий набіг кримчаків!..
Вишнівець, початок 1518 року.
Семен Олізар після розмови з молодим князем Іваном Вишневецьким був явно не в дусі, коли прийшов у відведені йому покої й голосом, що не віщував нічого доброго, покликав до себе Прохора. До речі, слугу він обізвав «невірним псом», що також було загрозливим знаком.
Проте Копил з’явився на заклик. І, звісно ж, був негайно схоплений Олізаром за комір сорочки, притиснутий до стінки, після чого хазяїн прошипів роздратовано:
– Ти що накоїв зі своїми людиськами, га?! Що накоїв, гнидо смердюча, розумієш?!
– А що такого?.. – абсолютно щиро здивувався Прохор.
– Тобі як було велено вчинити?!
– Зробити видимість татарського набігу – я ж це сам і запропонував…
– Ну?!
– Залишених князем дружинників повбивати, щоб не заважали, на околиці Рогатина, де, за отриманими відомостями, живе князівська дружина, людиськ з хат повикурювати, всіх бабів з малолітніми дитинчатами перестріляти, а решту…
– Так! І що ж твої паскуди накоїли?!
– А що такого?!
– Куди ця сама новоявлена княгиня поділася?!
– Її схопили, потім у лісі прибили, двоє повезли кудись подалі в хащі поховати…
Коротко