– А ми як же, Іванку мій миленький?!
– У тебе й батько, і тіточка є! Та я можу й пару дружинників своїх тут залишити, щоб тебе охороняли… Не сама тут будеш.
– Без тебе я однаково що сама-самісінька.
– Я зараз поїду, провідаю матір і негайно повернуся, а навесні неодмінно разом у Вишнівець відправимося!
– Так це аж навесні… Іванку!..
Однак незважаючи на всі застереження, Вишневецький залишався непохитним. Відчувши всю його рішучість, молода дружина нарешті здалася:
– Добре, хай буде по-твоєму: їдь до своєї матінки, але тільки вертайся скоріше. Відчуваю я лихо, Іванку, лихо якесь кружляє над нами.
– Облиш! Нічого не трапиться…
– Пам’ятай, що швидше треба повернутися, соколе мій ясний! А ми на тебе чекатимемо – і я, і синочок твій.
– Неодмінно, моя ластівко! От відвідаю матінку, втішу її у хворобі й одразу ж, швиденько повернусь до тебе й до синочка нашого, – пообіцяв Іван.
Отак і вирішили. Хоча Олександра все ж таки ще поплакала, але вже більше для годиться.
– А раптом ти поїдеш, і ми більше не побачимось?.. – прошепотіла попівна.
Але князь не чув останніх слів коханої, тому що вже скочив на жвавого коня й на чолі невеличкого загону відданих слуг поскакав до матінки у Вишнівець.
Не відав щасливий чоловік, що зла доля розлучає їх назавжди! Про це знало лише серце молодої дружини. Знало – і мовою серцевого болю кричало, як могло: не кидай мене тут саму, забери із собою, збережи й захисти!!!
Шкода, що грубе чоловіче вухо дуже часто не чує благання й не розуміє мови чуйного жіночого серця: так було і цього разу…
Наслідки виявилися фатальними для всіх.
Що ж сталося з ними такого, чого не очікував і сам князь?..
Глава 4
Підлість
Вишнівець, грудень 1517 року.
Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покої матері… й зупинився як укопаний на порозі світлиці: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дівоцтві – Полубенська), жива і здорова, сиділа за широким столом, що ломився від страв, і трапезувала зі старим приятелем свого покійного чоловіка – із Семеном Олізаром.
– Матінко?!
Жоден м’яз не смикнувся на обличчі старої княгині, ніщо не змінилося в її величній поставі. Вона не кинулася назустріч синові, залишилася сидіти на своєму місці у звичній для себе гордовито-монументальній позі. Хіба що ледь помітно повернула голову у бік новоприбулого і доволі сухо, через губу процідила, звертаючись чи то до нього, чи то до співтрапезника:
– А от і синок мій нарешті з’явився, не запилився.
– Так взимку ж можна і не запилитися! – у тон їй мугикнув Олізар.
– Матінко… то ви хворі чи здорові?! – Іван відмовлявся вірити власним очам. Що це означає?! Адже мати писала, що занедужала, що їй зовсім зле, і тому їм потрібно негайно побачитися…
– Хвала