Розділ другий,
у якому Марійка виявляє небезпечну пристрасть до краси
Володимирським собором руські люди тієї епохи пишалися так, як сучасники Рафаеля і Мікеланджело могли пишатися фресками обох майстрів у Ватикані. Якщо ворон на церкві каркає – бути небіжчикові.
Квапливо доторкнувшись долонею до кам’яної сходинки, Марійка незграбно перехрестилась і ввійшла до величезного, завішеного полотнищами тіней нутра Свято-Володимирського собору.
Істинна віра не належала до Марійчиних чеснот. Але відколи перед вступними до педагогічного університету (що його Марійка без пошани йменувала, як і раніше, – інститутом) шкільна вчителька порадила їй поставити свічку, цей ритуал перед іспитами міцно ввійшов до її життя і зацементувався в нім. Хоч річ була аж ніяк не в іспитах, а в тому, що цей привід раз і назавжди легалізовував Марійчині зустрічі з найпрекраснішим у світі Володимирським собором.
Звичайно, теоретично Марійка Ковальова точно знала: у світі є велика кількість храмів, набагато красивіших за нього. Але це абстрактне знання нітрохи не заважало її величезній, як сам собор, вірі, що на всьому білому світі немає і не буде нічого прекраснішого за її Володимирський, створений Віктором Васнецовим (Білет № 14. Запитання 1. Культура України наприкінці XIX – на початку XX ст.), розписаний, як дивовижна сухозлітна писанка, від мармурових панелей до купола центрального «барабана».
Згідно з багаторічною традицією, що склалася з самого дитинства, Марійка зробила рівно п’ять кроків і різко розвернулася кругом, щоб зустрітися поглядом з величезними темними очима ангела «Страшного суду» – вузьколицього, із суворими вустами і сильними крилами, що дивився просто себе з-під нахмурених брів. його очі були найенергетичнішою точкою Патріаршого собору, яка притягувала Марійку, як магніт. Його чорна постать стояла на тлі червоного палахкотливого полум’я, раз і назавжди розділяючи зметених апокаліпсисом грішників і червоношкірого спокусника Єви Змія, котрий звивався поміж ними, – ошую, і сонм праведників, які сподіваються, – одесную.
І Марійка нараз мерзлякувато смикнула плечем, примружилась і затрясла головою, бо, можливо, від втоми змучених опівнічним читанням очей, їй привиділося, що ліва чаша врівноважених терезів у лівій руці Васнецовського ангела гойднулася вниз.
«А раптом?! Та ні, звісно…»
Вона звично перекинулася вправо-вліво обабіч, де над аркою сходів на хори великий просвітник Русі православною вірою Володимир-князь хрестив киян, і, витягнувши набряклі від невідбутного захвату губи, проревізувала поглядом візерунково-золоту порфіру, і золотий вінець, і вперті повні губи двадцятишестирічного хрестителя. І його дружину, що склала на животі боязкі руки, – царицю Ганну, в головному уборі візантійських імператриць, через любов до якої (за однією з версій – Білет № 4. Запитання № 2. Прийняття християнства на Русі) Володимир і прийняв хрещення («Хто ж тепер дізнається?»). І великобородого,