Однак Валландерові так і не вдалося вмовити самого себе. Перш ніж податися до крамниці на вулиці Вестра Валльґатан, він заскочив на роботу, де застав Анн-Брітт Геґлунд у коридорі. Удвох вони пішли до їдальні, де напівдрімало кілька стомлених автоінспекторів над обідніми порціями, взяли каву й сіли за стіл. Валландер розповів про Мартінсонову телефонну розмову, і Геґлунд розсудила так само, як і він. Еге ж, між цими двома справами нема зв’язку. Цілком певно, це тільки збіг обставин. А все-таки Валландер попросив співрозмовницю знайти копію заяви Гольґера Ерікссона й з’ясувати, чи було в нього щось спільне з Єстою Рунфельдтом. Якщо було, то це легко знайти в комп’ютерних даних. Звичайно, в неї чимало іншої роботи. Але конче треба зробити це негайно. Прибрати світлицю перед приходом гостей. Самому Валландерові різала вухо ця недоладна приказка. Бозна-звідки вона взялася. Здивована Геґлунд дивилася на колегу й чекала, що він розвине цю думку. Не розвинув. Сказав щось інше.
– Нам треба поспішати. Найкраще буде, якщо ми якнайскоріш і без зайвої мороки з’ясуємо, що Ерікссон не мав нічого спільного з Рунфельдтом.
Валландер квапився й уже вставав з-за стола. Але Анн-Брітт зупинила його запитанням.
– Хто б міг це скоїти?
Він опустився на стілець. Перед очима постали закривавлені кілки. Нестерпна картина.
– Не знаю. Неможливо уявити раціональний мотив такого моторошного садистичного злочину. Якщо взагалі є якийсь мотив відібрати людині життя.
– Є, – рішуче ствердила вона. – І ти, і я буваємо на когось такі люті, що бажаємо йому смерті, але на тому й обмежуємося. А деякі люди переступають заборонну межу й убивають.
– Аж лячно від того, що злочин так добре сплановано, – вів далі Валландер. – Убивця мав час і добре знав звички Гольґера Ерікссона. Ймовірно, спостерігав його.
– Може, за цю нитку варто вчепитися, – підхопила вона. – Очевидно, Ерікссон не мав близьких приятелів. Однак зловмисник так чи сяк, а мав би крутитися біля нього. У всякому разі він побував у канаві й підпиляв дошки. Прийшов і відійшов. Хтось міг його побачити. Або ж автомобіль, який не належить ні Ерікссону, ні сусідам. Людям впадає в око все, що діється. Провінціали, як ото тварини в лісі, стежать за нами, а ми їх не бачимо.
Валландер неуважливо кивнув. Мав би слухати уважніше.
– Побалакаємо пізніше, –