Василь колись хотів привчити до цього й Оксану, натомість Інна протестувала: «Для чого ця дикість? Базарне чистіше та краще!»
За деревами бовванів димар колишнього пивзаводу. Будівля підприємства, яке раніше забезпечувало роботою чоловіків і жінок з навколишніх сіл, повільно занепадала, ніби полишена рідними літня людина. Місце, яке зростило не одну династію родин із Федорівки, тепер крізь чагарники дивилося на світ вибитими вікнами. Тут працювали його дід і батько. Ось тільки для діда завод справді був життям, а для Василевого тата – усього лиш роботою, щоденним рутинним і не надто приємним обов’язком. Жив він іншим і для іншого…
Василь, трохи зрізавши шлях, наблизився до старої будівлі ветаптеки. Оминув непідвладну часові кам’яну церкву, на подвір’ї якої жваво працювала віником бабуся в довгій темній сукні й картатій хустині. Чоловік зупинився, приглядаючись. Невже це Мануїлівна – перший голос хору? Ще одна легендарна особистість Федорівки. У молоді роки вона працювала в сільській раді та була запеклою атеїсткою. Завжди на ногах, постійно в русі й при ділі, жінка збудувала дім, вивела в люди дітей і дочекалась онуків.
Аж раптом одного ранку Мануїлівна просто не змогла звестися на ноги. Голова жінки йшла обертом, світ хитався, перед очима все пливло, наче на картині, яка потрапила під зливу.
Стурбовані рідні повезли жінку до лікарів, оплатили дороге обстеження. Та професори лише розвели руками. Смертельна хвороба зруйнувала органи Мануїлівни. «Вона вже просто немає з чим жити», – виніс категоричний вирок один з лікарів.
– То скільки проживе наша матір? Місяць, два? – допитувалися нажахані діти.
– Та де там. Тижні три…
За лічені дні Мануїлівна спала з лиця, почорніла. Де-не-де притрушене сивиною волосся зробилося молочно-білим і ламким. І стало випадати жмутами. Тіло жінки постійно німіло, втрачаючи чутливість. Від запаху їжі бідолашну вивертало.
До Федорівки з’їхалися розкидані по світу родичі. На похорон. Уже складалися грошима, розподіляли обов’язки, подумки ділили бабин спадок. На задньому дворі дому, під вишнею, темною тінню лежала збита із грубих дощок труна. Усі готувалися й чекали…
Якось до Мануїлівни завітала Ганна – жінка з церковного хору. Вони навчалися в одному класі та в юності були добрими подругами. Але в дорослому віці їх якось розділили клопоти, розвело життя.
Розпитавши недужу про самопочуття, Ганна дала їй скуштувати черству проскурку, запалила свічку та помолилась біля її ліжка. Тоді подарувала маленьку кишенькову Біблію й порадила молитви, які потрібно завчити і повторювати щодня.
– Навіщо мені все це? – бідкалася хвора. – Я вже однаково однією ногою на тому світі…
– Ой,