Василь знав, що батькові необхідно було ось таке «місце тиші». Побути наодинці з собою, дати лад суперечливим думкам.
– Ти по-справжньому станеш дорослим, коли припиниш боятися самотності, – не раз повторював йому Сергій. – Пам’ятай про це. І прислухайся до серця. Воно не вміє обманювати, як його не вчи…
Іза – невеличке селище на Хустщині, куди молодий Сергій поїхав одразу після закінчення школи – дала йому дуже багато. Але й відняла частину серця…
Надзвичайне місце в дивовижному краї, яке здавна вважалося столицею українського лозоплетіння. Уже при в’їзді до Карпатського села, у горах, красувався постамент із кошиком – натяк на хобі його мешканців.
У селищі не було людини, яка б не чула легенди про Івана Кашко – першого в Ізі майстра лозоплетіння. Не знати, як плести кошики, там вважалося великою ганьбою. На городах, поряд із картоплею, мешканці Ізи садили лозу. Спеціальний її вид – найбільш придатний для плетіння – гнучкий і не ламкий.
До невибагливої верби тут ставилися з великою пошаною. Унікальне дерево мало здатність не лише зміцнювати береги річок і підтримувати в них рівень води, але й лікувати від багатьох хвороб.
Майже на кожному подвір’ї був свій міні-базар, де виставляли на продаж дизайнерські вироби з дерева та лози. То був промисел, яким там займалися цілі родини: чоловіки, жінки й діти. Туристам село нагадувало музей плетеної продукції, а ізяни – павуків-трударів із дитячих казок.
На Покрову люди збирали гілки, ошкурювали їх, виварювали, сушили. Плести починали з настанням холодів. За зиму одна сім’я могла зробити до тисячі кошиків. Адже не дарма вважалося, що до Великодня ізяни плетуть кошарки на всю Україну. Їхні вироби користувалися попитом і за кордоном.
У самій же Ізі Великодні кошики вже давно стали предметами хизування серед місцевих мешканців. Щороку їх робили все вигадливішими й красивішими, оздоблювали мереживом і стрічками. Вони миттєво розходились серед покупців. Не кожна господиня піде з однією і тією ж кошаркою до церкви на Великдень другий рік поспіль.
Сергій планував залишитися в дядька Петра Гнатенка, татового брата, на ціле літо. Цьогоріч юнак відмовився їхати до районного центру, щоб вступати до технікуму. Натомість вперто готувався йти до армії.
– Їдь уже, провітрись, – сказав йому батько, купуючи квиток на потяг. – А передумаєш, то місце на економічному факультеті, як і обіцяв Геннадій Олександрович, залишиться за тобою.
У відповідь той лише всміхнувся. Нізащо не передумає. Нізащо…
Сергієві в Ізі було добре. Хоча він трохи побоювався суворого неговіркого дядька, недолюблював його гостру на язик дружину Ольгу та не міг знайти спільної мови з їхніми зарозумілими синами Назаром і Миколою, проте не надто тим переймався. Його зачаровувала первісна краса Закарпаття, п’янила відносна свобода, а ще манило дядькове вміння виплітати з лози справжні шедеври.
У дитинстві