одним, водія автомобіля, який осліпнув найпершим, потім крадія, який його пограбував, дівчину в чорних окулярах, хлопчака, хворого на страбізм, – цього, щоправда, забрали не вдома, а з лікарні, куди його помістила мати. Мати з ним не приїхала, бо не була спроможна на ту хитрість, яку виявила дружина лікаря, коли оголосила себе сліпою, не бувши нею, вона була жінка проста й нездатна збрехати навіть задля власного добра. Вони увійшли до палати, спотикаючись, обмацуючи руками повітря, тут не було мотузки, яка допомагала б їм обирати напрямок руху, вони визначали його, боляче натикаючись на речі, хлопець плакав і кликав матір, а дівчина в чорних окулярах намагалася втішити його, Вона вже йде, вона вже йде, казала йому, а що очі їй затуляли чорні окуляри, то вона могла бути сліпою, а могла й не бути, інші обертали свої очі туди-сюди, нічого не бачачи, а що в неї очі були сховані за чорними окулярами й коли вона казала, твоя мати вже йде, вона йде, то здавалося вона й справді бачила, як у двері заходить опанована розпачем мати хлопчика. Дружина лікаря наблизила губи до чоловікового вуха й прошепотіла, Сюди увійшли четверо людей, жінка, двоє чоловіків і хлопчик, Опиши мені, який вигляд мають ті чоловіки, тихо запитав він. Вона їх описала, й він сказав, Першого я не знаю, а другий, за твоїм описом, схожий на того сліпого, який приходив до моєї консультації, Малий хворий на страбізм, а жінка прийшла в чорних окулярах і здається гарною, То вони обоє сюди потрапили. Через шум, який створили сліпі, сідаючи на тих місцях, які здалися їм зручними, вони не почули цього обміну словами й, певно, думали, що тут немає нікого, крім них, а що зір вони втратили зовсім недавно, то в них іще не розвинулася та спроможність чути, яка перевищує нормальний слух. Зрештою, дійшовши висновку, що не варто міняти щось певне на щось сумнівне, кожен із них сів на тому ліжку, на яке наштовхнувся, й чоловіки опинилися дуже близько один до одного, хоч і не знали про це. Тихим голосом дівчина й далі намагалася втішити малого, Не плач, твоя мати скоро прийде, неодмінно прийде. Потім настала тиша, а тоді дружина лікаря сказала, голосом, який пролунав із глибини палати, від самих дверей, Ми тут двоє, а скільки вас. Несподіваний голос примусив стрепенутися тих, які щойно прийшли, але двоє чоловіків не озвалися, відповіла дівчина, Думаю, нас четверо, тут ось сидимо хлопчик і я, А хто ще, чому не озиваються інші, запитала дружина лікаря, Я, промурмотів таким голосом, ніби йому було важко промовляти слова, чоловічий голос, І я, пробурчав ще один роздратований чоловічий голос. Дружина лікаря сказала, звертаючись до самої себе, Вони поводяться так, ніби бояться впізнати один одного. Вони були якісь украй напружені, з витягненими шиями, ніби прагнули щось обнюхати, й, хоч на диво, вирази їхніх облич були схожими, суміш погрози й страху, проте страх одного не був схожий на страх іншого, те саме можна було сказати й про вираз погрози, Певно, між ними щось відбулося, подумала вона.
У цю мить пролунав голос сильний і сухий, голос чоловіка, який звик віддавати накази. Він лунав із гучномовця,
