Безіл під’їхав до Імоджен Біссел і знічев’я продемонстрував, як він вміє кататися на одному колесі. Мабуть, тієї миті в його обличчі щось її привабило, бо дівчина глянула на нього з-під вій, глянула сердечно й злегка всміхнулася. Через кілька років вона обіцяла стати справжньою красунею, королевою балів. Але зараз її бездонні карі очі, великі, чарівно окреслені вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили її схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб діти мали звичайнісінький вигляд. На якусь мить Безілу відкрилось майбутнє, і він раптом піддався чарам її життєвої наснаги. Вперше в житті він відчув дівчину як дещо цілісне, абсолютно протилежне і водночас невіддільне від нього самого, і його охопив приємний озноб від суміші втіхи та болю. Це відчуття було цілком зрозумілим, і він сприйняв його цілком свідомо. Літній вечір раптом розчинився в ній одній – лагідний бриз, тінисті чагарники, усипані квітками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, сміх і голоси, бренькіт піаніно, що долинав із будинку через дорогу – все це ніби втратило свою принаду, передавши її обліку Імоджен, котра поглянула на нього з усмішкою.
Це відчуття надто схвилювало Безіла. Він спробував відмахнутися від нього, тому що був не в змозі його збагнути, допоки спочатку на самоті усе не обміркує. Він стрімко кружляв по майданчику на велосипеді й, проїжджаючи повз Імоджен, відводив погляд. Через якийсь час хлопець повернувся до неї та запропонував провести додому, втім, виявилося, що та магічна мить зникла з її пам’яті, якщо вона взагалі її відчула, і вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безіл йшов поруч і котив свій велосипед.
– Вийдеш сьогодні ввечері? – схвильовано запитав він. – На подвір’ї Вортонів либонь збереться компанія.
– Запитаю дозволу в мами.
– Я тобі зателефоную. Без тебе я теж не піду.
– Чому? – і вона знову всміхнулася, вселяючи в нього надію.
– Бо не хочу.
– Але чому без мене не хочеш?
– Слухай, – випалив він, – хто з хлопців подобається тобі більше, ніж я?
– Ніхто. Мені до вподоби ти, і ще Г’юберт Блер.
Безіл навіть не приревнував, коли почув це ім’я разом зі своїм. З Г’юбертом Блером нічого не можна було вдіяти – до нього можна було лише ставитися філософськи, як і вчиняли всі хлопці, які намагалися збагнути вибір дівочих сердець.
– А ти мені подобаєшся більше за всіх! – шалено зізнався він.
Ваговитість строкатого неба від рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безіл усе глибше пірнав в океан незбагненної любові, а всередині нього здіймалися теплі хвилі, які несли все його буття до цієї дівчини.
Вони дійшли до брами її будинку.
– Зайдеш у гості, Безіле?
– Ні. – Він одразу збагнув, що втнув похибку, та слово не горобець. Дещо невловиме щойно від нього вислизнуло. Однак він усе ще зволікав. – Хочеш, я подарую тобі свій шкільний перстеник?
– Так,