Дейзі почула цей звук, але було пізно: залетівши на свою кухню, вона побачила тільки порожнє блюдо й кінчик жовтого хвоста, що стирчав з-під ліжка. Не промовивши й слова, кухарка схопила злодія за хвіст, витягла на світ божий й так почала трясти, що в бідолахи заплескали вуха. Потім вона вигнала його з будинку, й бідний Кіт провів весь вечір в сараї на ящику з вугіллям – у повній самоті.
Дещо заспокоєна співчуттям Демі, Дейзі замісила нове тісто й спекла вдвічі більше пампушок, які вийшли ще кращими. Дві з них вона відправила дядькові Фрицу, який передав їй, що ніколи в житті не їв таких смачних пампушок. І всі хлопчики, що сиділи за столом, позаздрили Демі, якого пригощала Дейзі.
У близнят вийшла справді чудова вечеря. Кришка з чайника впала на підлогу всього тричі, глечик з молоком перекинувся тільки один раз, а скибочки хліба з маслом чудово пахли біфштексом, бо смажилися на тій самій пательні. Демі забув про свою філософію й наминав пампушки, як голодний жебрак, Дейзі мріяла про нові розкішні бенкети, а ляльки дивилися на них в усі очі й люб’язно усміхалися.
– Ну що ж, мої милі, весело вам було? – запитала тітка Джо, входячи в кімнату з Тедді на руках.
– Дуже весело. Я скоро прийду знову, – виразно повідомив Демі.
– А чи не занадто багато ти з’їв, мій хлопчику?
– Ні, тільки з десяток пампушок, і всі дуже маленькі, – заперечив Демі.
– Йому не зашкодить – адже вони були такі смачні! – сказала Дейзі з такою кумедною сумішшю материнської ніжності й гордості господарочки, що тітка Джо з усмішкою завважила:
– Ну, як я бачу, нова гра має успіх.
– Мені вона дуже подобається, – сказав Демі, ніби вся справа була в його схваленні.
– Це найкраща гра у світі! – вигукнула Дейзі. – Мені хотілося б, щоб у всіх були такі чудові кухні, як моя, – додала вона, ніжно дивлячись на плиту.
– Але ця гра ще не має назви, – серйозно сказав Демі, присьорбуючи сироп.
– Вона має назву.
– Так? Має? – здивовано запитали хором близнюки.
– Гадаю, її треба назвати «Форми для пиріжків», – сказала тітка Джо й пішла, цілком задоволена своєю вигадкою.
VI. Клеймо пожежі
– Можна мені увійти й поговорити з вами, пані Баер? Сталася дуже важлива річ, – сказав Нет, просунувши голову в кімнату Джо.
Вже п’ята голова просовувалася до неї протягом останньої пів години, але вона до цього звикла.
– Що трапилося, синку?
Нет увійшов, щільно зачинив за собою двері й сказав гаряче й тривожно:
– Прийшов Ден.
– Який Ден?
– Це хлопчик, з яким я був знайомий, коли ходив вулицями, граючи на скрипці. Він продавав газети й був дуже добрий до мене. Я зустрів його на днях