І я заспокоїв себе думкою, що ми вже пережили апокаліпсис; комуно-фашистське звірство, яке прийшло на землю у XX сторіччі, показало, на що воно здатне, застерегло людство перед байдужістю і бездуховністю, й світ позбувся його назавше. Точніше – позбувається.
Повертаючись з Воркути, я зробив у Москві пересадку й використав вільний час для відвідин мавзолею. Мусив це зробити, щоб побачити забальзамованих звірів. Я їх побачив і зрозумів, що мертві суть, як і їхні злочинні ідеї. Животіє на світі ще комуністична практика, що зникне з лиця землі й забудеться повік, як тільки закопають мершу першого звіра, ім’я якому 666. Я забобонний.
Отак стояв я навпроти шахти «Капітальної», відчуваючи блаженну полегшу від того, що здер із себе лєнінську машкару, яку одягнув із тактичних міркувань, полегшу від усвідомлення, що ніколи вже не приросте вона до моєї свідомості; мені стало так радісно, немовби в ту мить я побачив брата, якому міг би зізнатися в своєму очищенні.
Колони ще проходили, та вже видно було останню – і в першій її шерензі я побачив Євгена: був він на вигляд такий же, як у ранній юності, лише із шкарубкою шкірою на обличчі.
Я вигукнув, не тямлячи, що чиню: «Нуську!» Загарчали собаки, конвойний прикрикнув: «Не положено разговаривать с заключенными!» – та Євген повернув голову і, зробивши прохальний жест в бік охоронника, спитав мене: «Ти Роман? Я не впізнаю тебе…»
– «Завтра буду в тебе!» – крикнув я. «Приходь нині на прохідну, я домовлюся», – відказав Євген і зник за брамою концтабору.
Того ж дня я зустрівся з братом в кімнаті побачень. Були і плач, і біль, але й була незмірна втіха: брат мій вийшов з пекла загартованою, чесною людиною; він радів з того, що ми однодумці. Не знав тоді Євген, що остаточне прозріння прийшло до мене сьогодні на дерев’яному воркутинському хіднику.
Ми зустрічалися три дні поспіль, впізнаючи й вивчаючи один одного. Я звірився перед ним, що готуюся стати професійним письменником; він довго мовчав, потім сказав: «Ти не зганьбиш нашого чесного імені». Не запитав, а ствердив, а тоді просвітлів – став геть-чисто таким, яким я його бачив понад десять років тому… І ми поринули у спогади, немов наслухали далекі дзвіночки із санної дороги, по якій мчав наш час. Та ми тоді були ще дуже молоді й про час не думали, а він і нині галопує вчовганою дорогою, і дзвінки на ній теленькотять, і ми вже добре усвідомлюємо, який то короткий шлях до бабусиного порога.
Я тоді так і не дізнався, що пережив Євген за роки каторги, зрозумів тільки одне: врятував його від загибелі цілющий іваничуківський оптимізм і успадковані від наших батька-матері порядність і доброта. Про його життя в неволі я дізнався аж потім – з книги Євгена «Записки каторжанина». Велику радість маю від того, що є в мене такий брат!
Й не раз, дивлячись на деяких своїх ровесників, які постраждали від більшовизму, проте й сотої долі не пережили