І все це діялося й діється не в ім’я порятунку народів і націй, навіть не для збагачення чужим добром. Адже ходив Сталін «у сірій військовій шинелі» і Гітлер був вегетаріанцем; завойовані простори не додали цивільним німцям ні крихти зайвого хліба, і не виліз із блощиць та алкогольного чаду корінний росіянин навіть тоді, коли Росія загарбала пів Європи. Страшні воєнні злочини чинилися і чиняться до сьогодні виключно в ім’я влади над людьми – влади для влади, влади як фетиша. Влади імперської!
Саме цієї миті, коли в благословенній Наварії пишу перший розділ другої книги спогадів, гримить в Москві, та й не тільки там, салют на честь п’ятдесятиріччя перемоги над фашизмом… Мана, адже фашизм ще не переможений, він щойно почав криваво агонізувати; і в смертельному, проте тривалому конанні, вже не прикривається фіґовим листком справедливої війни: цинічно й відверто, з викликом і погрозою усьому цивілізованому світові здійснює показові акції на Кавказі. Той, хто наказав стріляти з гармат по власному парламенту, на очах у всього людства розстрілює маленьку Чеченію: гинуть чеченці й росіяни, половина населення республіки стала біженцями, горять пологові будинки, окупанти кидають ґранати в підвали, де сховалися старі і діти, пси розтягують трупи, полонених скидають з літаків… А цивілізовані президенти, неначе очманілі й одурілі, з’їжджаються до Москви на тризну, ніби не спроможні зрозуміти, що п’ятдесят літ тому зчепилися в смертельному двобою не добрі й злі сили, а два найлютіші імперські хижаки, які не поділили здобичі, – і один з них переміг. Не гуманізм переміг, а звірство: ось московський розбійник на честь ювілею «Великої перемоги» дарує світові спалену землю маленького героїчного народу, на якій зяє руїнами і згарищами, подібно до Сталінграда або Дрездена, столиця Чеченії, й серед десятків зруйнованих сіл злизаний напалмом аул Самашки, в якому головорізи виривали дітей з рук матерів і