Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

світ, бо і в столітніх, і тридцятилітніх битвах бували перепочинки і не тягнувся по світу суцільний кривавий шлейф, як у цій, через усю Європу, майже аж до Уралу, а далі – через Японію, Корею, В’єтнам, Афґаністан, Кампучію, Руанду, Вірменію, Грузію, Боснію, Чеченію. Не знав теж світ і такої жорстокої війни, бо колишнім битвам, незважаючи на їх кривавість, властиве було й лицарство – попередження «іду на ви», перетрактації під білими прапорами, перемир’я, фронтальні шикування, герці, двобої. Під час давніх воєн присутнє було й милосердя до неозброєних людей, дітей, жінок і немічних, недоторканність полоненого, шана до переможеного полководця – такі ознаки ратоборства нині відкинуті, зганьблені, висміяні: ми стали свідками людського озвіріння, очевидцями тотальних метаморфоз людей на дияволів, які відстрілюють і виморюють голодом зайвих їм осіб; найновішими технічними засобами здатні вони винищувати цілі нації, розстрілювати в лісах дивізії полонених вояків, спалювати міста і села з усім живим, заганяти в’язнів у вогняні печі й залишати їх роздягнутими серед полярної холоднечі.

      І все це діялося й діється не в ім’я порятунку народів і націй, навіть не для збагачення чужим добром. Адже ходив Сталін «у сірій військовій шинелі» і Гітлер був вегетаріанцем; завойовані простори не додали цивільним німцям ні крихти зайвого хліба, і не виліз із блощиць та алкогольного чаду корінний росіянин навіть тоді, коли Росія загарбала пів Європи. Страшні воєнні злочини чинилися і чиняться до сьогодні виключно в ім’я влади над людьми – влади для влади, влади як фетиша. Влади імперської!

      Саме цієї миті, коли в благословенній Наварії пишу перший розділ другої книги спогадів, гримить в Москві, та й не тільки там, салют на честь п’ятдесятиріччя перемоги над фашизмом… Мана, адже фашизм ще не переможений, він щойно почав криваво агонізувати; і в смертельному, проте тривалому конанні, вже не прикривається фіґовим листком справедливої війни: цинічно й відверто, з викликом і погрозою усьому цивілізованому світові здійснює показові акції на Кавказі. Той, хто наказав стріляти з гармат по власному парламенту, на очах у всього людства розстрілює маленьку Чеченію: гинуть чеченці й росіяни, половина населення республіки стала біженцями, горять пологові будинки, окупанти кидають ґранати в підвали, де сховалися старі і діти, пси розтягують трупи, полонених скидають з літаків… А цивілізовані президенти, неначе очманілі й одурілі, з’їжджаються до Москви на тризну, ніби не спроможні зрозуміти, що п’ятдесят літ тому зчепилися в смертельному двобою не добрі й злі сили, а два найлютіші імперські хижаки, які не поділили здобичі, – і один з них переміг. Не гуманізм переміг, а звірство: ось московський розбійник на честь ювілею «Великої перемоги» дарує світові спалену землю маленького героїчного народу, на якій зяє руїнами і згарищами, подібно до Сталінграда або Дрездена, столиця Чеченії, й серед десятків зруйнованих сіл злизаний напалмом аул Самашки, в якому головорізи виривали дітей з рук матерів і