Дітвора вже збивала куряву по цей бік кам’яної брами. Ось з-під неї виткнулось двоє сивобородих. Вони спинили дітей, щось їм говорили, вказуючи набік руками: щоб відійшла з дороги малеча. Але широкий, білий рукав крилом майнув у повітрі, ліг на плече сивобородого. Висока біла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дітям обидві руки.
Чорні, ясні, рудаво-каштанові голівки замиготіли в золотих порошинках куряви, збитій десятками прудких дитячих ніг. Тепер уже не поважні обивателі міста, а вони – ці галасливі діти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в тріумфальнім поході цілим лісом великих галузок.
І раптом Закхей почув, як безпідставно-радісно захвилювалось його певне серце. Несподівано пролетіло в голові сполоханим птахом:
– Як міг той Мататія не піти за Ним, коли Він його покликав?
Й непереможно, пекуче захотілось побачити Раббі з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда єдиним словом! Єдиним словом зміняє відвічну природу…
Погляд Закхеїв покірно побіг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дітей, а потім – і біла Постать. Але це тільки так здалося: ось в синім затінку пальм вся блакитна Вона майнула знову…
Перші хвилі людського потоку влились на майдан.
– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здіймалося до сонця, танучи в блакиті.
Закхей вхопився за галузь фіговника й, не віддаючи собі справи з того, що робить, підніс на руках своє важке тіло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою віти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цілковито схований за широким, блискучим листом.
– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло світляною хмаркою в душі. А далі вже укладалось само собою:
– А отже я побачу Його, близько-близько!
Думав й розправляв перед собою тоненькі галузочки та рівняв листя, щоб виглядали з них тільки самі очі.
– А Раббі й не підозріватиме, що старший митник Єрихону, не гірш за горобця, примостився на дереві, тільки щоб глянути на Нього. Хі-хі!
Дрібним, радісним сміхом, як у далекому дитинстві, затремтіло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срібній поверхні тихого озера.
Ось уже Вчитель і біля криниці. Так, спинився. Підносить чарівну голову. Сліпучим сяйвом обливає йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очі!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей і собі на хвильку підніс угору свої. Не міг повірити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром і сонцем свого світу», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж він народився знову?!.
І раптом вчув голос, від якого забреніла ніколи досі незнаним щастям