– Проходь! Проходь! Свого часу клюніть!
Пішов… І вже здалеку на голос «Гречаників»:
Удіть, дядя, удіть,
А вечерять чтось-то будіть.
«Смійся, – думаю, – смійся!»
Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: «Отже, дивись: кисень з воднем, яке-небудь Н2O, а скільки риби має…»
А я, можна сказати, людина, homo, а хоч би тобі паршивенька тулька!..
Коли це: плиг-плиг-плиг! Поплавок!
Сіп!
– Є!! Ага! Лови, жінко, лови-лови-лови! Держи! Впіймала?
– Є!
– Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай обов’язкову постанову Губвиконкому. Як там сказано? «Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око!
– Є!
– Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Та-а-ак-с! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!
– Я не знаю де!
– Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!
– Та нема!
– Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!
– Ой! Уже!
– Що вже?!
– Виплигнув! У воду! Он-он-он! По-о-о-плив!
– От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці{47} служила! Паршивої риби не вдержиш!..
…Плиг-плиг-плиг! Поплавок.
– «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?
– Три вершки!
– Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од’їла! Як же тепер?
– А я не знаю!
– Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!
– О-о-о! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?
– Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!
– Давай сантиметр! Почнемо від голови.
– Та то ти з хвоста починаєш!
– Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова!
– Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!
– Не все тобі ’дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?
– Ну?!
– Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!
…Ходім додому!
Вечеряв «дядя» не «чтось-то», а тараню.
Вишневі усмішки київські
Чий Шевченко?
– Наш Шевченко!
– Ні, наш Шевченко!
– Та ні, таки наш Шевченко!
– Наш!
– Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
– Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти – їхній… – Який там, – вони кажуть, – Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і Бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете?
Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони{48},
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А