– Як ти тут опинився? Ти мене шукав? – спитала вона нарешті.
Я покрутив головою. Сніг знову почав падати.
– Я виїхав на полювання і заїхав далі, ніж збирався. Мене привів до вас щасливий випадок. – Я урвав мову, тоді наважився:
– Ви заблукали? Вас шукатимуть?
Вона шморгнула носом і зітхнула.
– Не зовсім так, – сказала вона тремтячим голосом. – Я поїхала на прогулянку з Регалом. З нами було ще кілька людей, та коли почалася хуртовина, ми всі повернули до Оленячого замку. Інші їхали попереду, а ми з Регалом відстали. Він розповідав мені народні легенди свого рідного герцогства, і ми дозволили іншим випередити нас, бо я нічого не чула через їхню балачку.
Кеттрікен зітхнула, і я відчув, як разом зі слиною вона проковтнула рештки нічного страху. Коли заговорила знову, голос її звучав спокійніше.
– Усі інші були далеко попереду нас, коли зненацька з чагарнику біля дороги вибігла лисиця. «За мною, якщо хочете бачити справжній спорт!» – гукнув мені Регал, повернув коня з дороги й помчав за твариною. Хотіла я цього чи ні, але Легконога подалася за ним. Регал скакав, як шаленець, схилившись коневі до шиї та підганяючи його нагайкою.
Коли вона це описувала, в її голосі були тривога та здивування, але й крихта захоплення.
Легконога не слухалася вудил. Спершу Кеттрікен боялася швидкості, бо не знала місцевості, й страхалася, що кінь спіткнеться. Тож намагалася стримати його. Але зрозумівши, що не видно ні дороги, ні решти супроводу, а Регал дуже її випередив, пустила Легконогу вільно, сподіваючись так його наздогнати. Як і слід було чекати, коли почалася хурделиця, Кеттрікен геть збилася з дороги. Смикнула повід коня, щоби повернутися по своїх слідах, але сніг і вітер швидко їх замели. Зрештою геть-чисто довірилася Легконогій, сподіваючись, що кінь знайде дорогу додому. Так воно, мабуть, і було б, якби дикі люди не напали на неї. Вона замовкла.
– Перековані, – тихо сказав я їй.
– Перековані, – здивовано повторила вона. Затим твердішим голосом:
– Вони не мають ні серця, ні душі. Так мені пояснювали. – Я радше відчув, ніж побачив її погляд. – Чи ж така невдаха-Жертовна з мене, що є люди, які хочуть мене вбити?
На відстані ми почули звук рога. Шукачі.
– Вони напали б на будь-кого, хто перейшов їхню стежку, – сказав я їй. – І в думці не мали нападати на свою королеву-в-очікуванні. Сумніваюся, чи вони взагалі знали, хто ви.
Я стис щелепи, перш ніж прохопився, що у випадку Регала все не так. Навіть якщо він і не збирався завдати їй шкоди, то й не зумів захистити. Я не вірив, наче він збирався показати їй «справжній спорт», погнавшись за лисицею крізь засніжені пагорби, у присмерку. Він збирався її загубити. І вміло скористався нагодою.
– Думаю, мій пан дуже на мене розгнівається, – жалібно, мов дитина, сказала вона. Наче у відповідь на її передбачення, ми обігнули узгір’я і побачили вершників зі смолоскипами, які наближалися до нас. Ми знову