– У нас є гроші, – сказав я. – Їх вистачить, щоб найняти невелику бригаду.
Очі у машиніста округлилися. Вони б стали ще кругліші, якби я сказав йому, що батько дав мені двадцять золотих зливків і я заховав їх у потаємну кишеню всередині жилета.
– А воли? Нам треба воли, якщо у них є. Чи коні, як волів нема.
– Ми підемо на стайню і подивимося, що в них там є, – пообіцяв я, сідаючи на коня. Джеймі прив’язав лук до сідла з одного боку, а з іншого вклав арбалет у шкіряний чохол, який зробив йому батько.
– Юний сей, не кидайте нас напризволяще, – попросив машиніст. – Бо в нас нема ні коней, ні зброї.
– Ми про вас не забудемо, – запевнив його я. – Тільки не виходьте з вагона. Якщо ми не зможемо зібрати вам бригаду сьогодні, то пришлемо по вас екіпаж, щоб забрав вас до міста.
– Спасибі. Не наближайтеся до тих жінок! Вони… жеруть… мужиків!
День видався жаркий. Ми трохи пустили коней учвал, щоб розім’ялися після вимушеного сидіння під замком, та потім поїхали кроком.
– Ванней, – сказав Джеймі.
– Що Ванней?
– Перед тим як потяг зійшов з рейок, ти сказав, що твій батько не вірить в існування шкуряка. Зате в нього вірить Ванней.
– Він сказав, що після тих депеш, які надіслав Верховний шериф Піві, не повірити в це було важко. Ти ж знаєш, що він повторює щонайменше один раз за урок: «Коли говорять факти, мудра людина слухає». Двадцять три трупи – це цілий мойт фактів. Зауваж, їх не застрелили і не зарізали, а пошматували.
Джеймі щось буркнув.
– У двох випадках ідеться про цілі сім’ї. Великі, мало не клани. У будинках усе було перевернуто догори дриґом і залито кров’ю. Від тіл повідривано кінцівки, деякі з них знайшли погризені, деякі – ні. На одній з тих ферм шериф Піві та його помічник побачили голову молодого хлопця, настромлену на палю, з розбитим черепом і вийнятими мізками.
– Свідки?
– Декілька. Вівчар, який вертався з заблукалими вівцями, побачив, як напали на його напарника. Той, що вижив, був на сусідньому пагорбі. Дві собаки кинулися захищати хазяїна, і їх теж роздерли на шматки. Потвора погналася вгору пагорбом за вівчарем, але її увагу відвернули вівці, тому хлопцеві пощастило забратися звідти живим. Він розказав, що то був вовк, який біг на двох ногах – як людина. Потім була ще жінка з картярем. Його піймали на тому, що він махлював у грі в «Гляньте» у місцевому кублі. Їм обом зробили попередження й наказали покинути місто до сутінків, інакше їм загрожувало покарання батогом. Вони прямували до маленького містечка біля соляних шахт, і саме там на них і напали. Чоловік відбивався. Це дало жінці досить часу, щоб утекти. Вона сховалася серед скель і дочекалася, коли потвора піде. Жінка сказала, що то був лев.
– На задніх ногах?
– Якщо навіть