Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Юрій Мушкетик
Издательство: OMIKO
Серия: Мемуари та щоденники
Жанр произведения: Биографии и Мемуары
Год издания: 2020
isbn:
Скачать книгу
пасіку й не хотів знати людей. Жив нелюдом, зиркав з-під лоба.

      У Книгу героїв громадянської війни село було вписано червоними літерами, так зване перше збройне протистояння проти німців та гетьманців, починалося саме тут, у наших лісах, у Пасічному, саме туди з мандатом Троцького приїхав червоний командир Микола Григорович Кропив’янський і заснував там загін і штаб загонів («маленька» неточність в радянській історіографії, згідно з якою мандат від Леніна привіз Щорс), дядьки знали про це й мовчки дивилися на картину в сільському клубі, на якій Ленін давав вказівки Щорсові на поїздку в те саме Пасічне та на заснування штабу. Дядьки знали, що й командиром першої української радянської дивізії був Кропив’янський, а не Щорс, але теж мовчали. Вони мовчали, як могила. Мовчали й тоді (це було в іншому селі – Обичеві, теж на Чернігівщині, де якийсь час вчителював мій батько, пізно, вже майже в сорокарічному віці закінчивши Ніжинський педінститут, і де якийсь час ми жили), коли в «Деснянській правді» було опубліковано статтю про жителя села Обичева, колишнього червоного партизана, а потім завідувача сільгоспвідділу області, Реву, буцімто він – куркуль, підпоміщик, в Обичеві стоїть його маєток і там проживає його мати, колишня пані Рева. Приїжджі енкаведисти зігнали до сільбуду людей, і молодий учитель, вивчений Ревою на власний кошт, вичитував з газети про свого благодійника та ворога народу Реву, котрий «труїв колгоспну худобу» та «гноїв народне зерно», а також про його матір, стару «пані» Ревиху, а з вікна сільбуду було видно стару-престару перехняблену хату, по подвір’ї якої дибала зігнута до землі важкою працею бабуся (такої зігнутої людини – вона спиралася на дві коротенькі карлючки й дивилася в землю – мені більше ніколи не доводилося бачити). Люди мовчали. Це було страшне мовчання. Вони відали, що нічим Реві не допоможеш, а своїх дітей посиротять. Сьогодні можна звинуватити їх у колаборанстві, і нас, тодішніх малюків, також, бо ми шмигали під ногами дорослих і жирували, реготілися. Мовчали й партизанські побратими Реви, які в кожен приїзд посадового товариша сходилися на його подвір’ї і варили в саду польову кашу, по-нашому – гартаначку, співали «партізан перельотная птіца» та «по долінам і по взгорьям»; взагалі і Рева і його дружина були вельми гостинними людьми, жили надзвичайно скромно, про що розповідали ті, хто побував у них на квартирі в Чернігові, їх поважали й любили.

      Розповідала й моя мати, що вона одного разу зустріла в місті Реву, й той запросив її, як землячку, до себе додому на обід. У квартирі був саморобний стіл із дощок, замість стільців – ящики, накриті газетами, господиня бідкалася, а він її заспокоював. На обід був борщ і гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремі будівники майбутнього сповідували проголошені постулати рівності, скромності, власного прикладу. Я за свій вік вже пізніше бачив якоюсь мірою схожу на них людину – Георгія Шевеля, завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, а пізніше міністра закордонних