…Ось стоїмо ми біля воріт заможної хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляє з господинею, біля неї дівчинка літ тринадцяти, моя ровесниця, білява, кучерява красуня, я паленію, а тут господиня йде в двір і виносить моїй матері у пелені півтора десятка поморщених весняних картоплин. Мені соромно до сліз, хоч днів зо два не було в роті й ріски. А назавтра рано-вранці мати йде з сапою відробляти ту картоплю.
…За лісом – болота, в лісі – мереживо лісових стежок і зарослих доріг, якими блукали у відступі німці, я поночі, заблуканий, біжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далі з переднього табуна прибігли хлопці та сказали, що німці вбили Василя: він з переляку присів за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом мені в очі сніп світла: «Малчік, ком гір, шнель». Німці були страшні: чорні, запилюжені, обдерті, небриті, захланні, очі позападали. Тицьнули під ніс карту, питають показати дорогу до Ніжина. А я від дикого страху нічого перед собою не бачу й не розумію, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, і одразу з усіх ніг, чекаючи пострілів у спину, – в ліс. Не стріляли. Ночував з товариством у партизанів, вони підтягнулися з далеких лісів добивати відступаючих німців. Вклалися в курені з гілля (довкола нас німецькі трофеї, неподалік дорога, де гудуть німецькі машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, і раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сільського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла і трясеться. А то молоді партизани вирішили нас налякати…
З кінця сорок третього й по війні мати працювала спочатку заступником голови, а потім головою колгоспу. Лягав спати, її ще не було вдома, прокидався – її вже не було, у печі – зварені сніданок та вечеря. Снідав, брав батога чи косу й йшов у поле (від сорок третього й до кінця війни брата з нами вже не було: його, сімнадцятирічного хлопця, забрали на фронт автоматником).
Жодного літнього дня, вже й студентом університету, я не залишався удома, – не міг «підвести» матір, адже вона просила всіх учнів і студентів виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, мені подобалося працювати в гурті. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куці колгоспні заробітки, але є щось дуже хороше в колективній праці на молотарці, в косарському ключі. І жарти, й спів, як би скрутно не велося, і підмога одне одному. Нам, підпарубчакам,