Хоч і обходячись без посередництва «видавця», те саме робить Томас Манн, коли в «Докторі Фаустусі» (1947) розповідає про життя композитора Леверкюна устами його приятеля Серенуса Цейтблома. Манн і сам помітив, що його твір схожий на «Гру в бісер». «Та сама ідея вигаданої біографії з властивими цій формі елементами пародії, – писав він, порівнюючи обидві книжки, – той самий зв’язок з музикою. І тут критика культури й епохи, хоч і з перевагою культурфілософського утопізму…»
Проте Цейтблом був сучасником загиблого генія, долю якого він вирішив змалювати. Він не розумів його, але перебував у щоденному живому спілкуванні з ним. Анонімний касталійський історик, що через кілька сторіч досліджує обставини життя і смерті Магістра Гри, змушений задовольнятися розкиданими, скупими, не завжди певними свідченнями й документами або й спиратися на очевидні легенди. Він працює як учений, як сумлінний і сторонній збирач фактів. І водночас признається: «…історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії – вигадка…»
У цій думці є своя правда. Але не треба забувати, що висловив її не сам Гессе, а той, кого він вигадав, і хто (якби письменник захотів цього) міг би мати безліч матеріалів про Кнехта, досконало знати його біографію. Але Гессе потрібно, щоб літописець був саме такий: не мав певності, сумнівався, чогось просто не знав. Це звичний для Гессе хід.
У «Степовому вовку», наприклад, є таке місце. Герой прочитав «Трактат», де, здавалось би, суворо і точно проаналізовано всі його вчинки і почуття. Проте, коментуючи текст, Галлер мимохідь зауважує, що написаний він «кимось стороннім», «хто дивиться на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам». Чого знав більше, а чого менше – не сказано. Як і в «Грі в бісер» не сказано, де в Кнехтового літописця поезія, вигадка, а де «факти». І це знімає будь-який натяк на категоричність, однозначність присуду, створює відчуття біполярності світу, в якому різні значення зливаються і переходять одне в одне.
Перехід стверджень у заперечення, а заперечень у ствердження – це домінанта Гессе-письменника, але, може, в жодній з його книжок вона не домінує так, як у цій – найостаннішій і найзначнішій.
Світ ХХ сторіччя не імпонує Гессе. Він назвав його «фейлетонною добою» і в «Грі в бісер» піддав критиці, мабуть, ще глибшій і всеосяжнішій, ніж у «Степовому вовкові»: «Ті люди читали стільки статей, слухали стільки доповідей, а не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі ляк перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє… рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись… інтелектуалів охопили непевність і розпач… Серед загального апокаліпсичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: йшли танцювати й називали будь-яку турботу про майбутнє старосвітською дурницею».
Як і в «Степовому вовкові», Гессе просто не міг нічого не протиставити цьому духовному