4
[35] Утім, дехто, як ми вже відзначали[53], і сам стверджує, що одне й те саме може бути і не бути [1006a][1] і що можливо вважати так[54]. І багато тих, хто розмислюють про природу, вдаються до цього твердження. Але ми тепер визначили, що для будь-чого неможливо, щоб воно водночас було і не було, і таким чином показали, що це начало є найбільш достовірним [5] з усіх. Натомість деякі через неосвіченість вважають за необхідне доводити й це, адже, справді, не знати, для чого слід шукати докази, і для чого ні – це неосвіченість. Узагалі не може бути доказів для всього (бо тоді довелося б іти в безконечність, а в такому разі доказів не було б); [10] якщо ж доказів для чогось шукати не потрібно, то вони, мабуть, і не змогли б сказати, яке саме начало вважати таким.
Утім, можна також довести через заперечення, що доказів усього бути не може, якщо наш опонент наведе якісь аргументи; якщо ж ні, то смішно шукати аргументи проти відсутності аргументів; а [15] людина, що не має аргументів, подібна рослині. Натомість доказ через заперечення, гадаю, відрізняється від звичайного доказу, тому що той, хто доводить, здається, покладає те, що має бути доведеним, на початку; якщо ж це робить інший, то це вже буде заперечення, а не доказ.
Вихідною точкою всіх таких дискусій не є вимога, щоб опонент визнав, що щось існує [20] чи не існує (бо це можна було б сприйняти як покладання на початку того, що має бути доведеним), але щоб твердження принаймні щось означали і для нього самого, і для іншого; адже це необхідно, якщо він взагалі щось стверджує. Якщо ж ні, то не буде ніякого твердження, ані зверненого до самого себе, ані до іншого. Якщо ж хтось визнає цю умову, доказ стає можливим, бо з’являється щось [25] певне. Однак причиною дискусії є не той, хто доводить, а той, хто заперечує; заперечуючи, він випробовує доказ. Той же, хто погоджується