Грушевський, Скоропадський, Петлюра. Даниил Яневский

наступні події, полягала в тому, що «українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця та гаранта цілості народу», саме вона виконала роль своєрідного підмурівка, який забезпечив цілісність українства (насправді русинства. – Д. Я.) як такого». Саме в цьому, за висловом Н. Яковенко, «в елітарному середовищі бачаться витоки певного морального ідеалу». Із згасанням князівських родів, насамперед Острозьких та Збаразьких, «південно-східний пас України <…> перетікає до рук польських магнатів. Рано чи пізно це мусило призвести до вибуху, адже розривалася вельми непроста нитка протекторату-протистояння, що здавна в’язала козацтво з князями, її заступила позбавлена архаїчно-патронального серпанку оголена етнічна та національна ворожнеча».

      В основі цієї ворожнечі об’єктивно лежали фактори буденні. Буденність полягала, по-перше, в тому, що в Польщі «увесь народ і загал польського рицарства замикався <…> одним словом «шляхта»». Натомість на території сучасної України «єдиного народу-шляхти» ніколи не існувало. Над руським народом стояли три ієрархічні поверхи – князі, які були «наріжним каменем» усієї структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усі благородно народжені, та військовий елемент – королівські бояри. Це принципове розшарування в побудові панівного політичного класу зумовлювало відмінності в обсягах статків, отже, пов’язаних з цим обсягів прав та привілеїв. Шляхта володіла від 3 % (Брацлавщина) до 11 % (Київщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну більшість шляхетського загалу» – від 64 % на Брацлавщині до 76 % – на Київщині. Ще один структуроутворюючий момент – «дебют» козацтва «на історичній арені», який припав на останні роки століття.

      Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мітельшпіль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманітарну, соціально-економічну та політичну катастрофу на більшості території сучасної Правобережної України, віддала її населення під ярмо іноземної, московської окупації, на віки визначила відносини між основними етнонаціональними групами цієї землі як конфліктні. Зазначений «дебют» посилив, крім соціального, і роздмуханий із політичних міркувань релігійний антагонізм між двома основними на той час християнськими деномінаціями[3].

      Власне, цей конфлікт, як з’ясувалося вже за століття, і став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:

      – Брацлавщина – 450–500 тис. осіб (не менш як 220 шляхтичів) у 960 селах;

      – Волинь – 680 тис. (шляхти – близько 860 сімей) у 2130 селах;

      – Київщина – 500–550 тис. (610 шляхетських сімей) у 1460 селах[4].

      Загалом – 1630 тис. – 1730 тис. осіб, в т. ч. 1690 шляхтичів у 5510 селах.

Висновок перший

      Упродовж семисот років, тобто від часів Володимирового Хрещення та «Руської правди» (988/1054 рр.) і до першого розділу Речі Посполитої (1772 р.), руська людність на території сучасної Правобережної України населяла держави, що їх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовічні «українці» (насправді русини. –