Трохи згодом ці наші ранні збирання прибрали виразу таємної гри двох невидимих привидів, які порозумівалися між собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний і той найменший порух тиші мав своє значення, атмосфера була наладована електронами контактів, я виразно відчував присутність іншої сили, яка тиснула на мене зо всіх боків і гамувала свободу всіх моїх рухів.
А одного разу, чомусь несподівано, до моїх дверей застукано. Моя постіль була розбита, моя піжама розхристана, на електричній плитці варилась кава, а Марта, не чекаючи відповіді, у своєму пишному, жовтому халаті, стояла у дверях і командувала:
– Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снідати у нас.
– Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зі мною, – навмисне намагався я бути нечемним.
– Мій друже! Там у кухні чекає сніданок! – і вона відійшла униз по сходах.
І що за терор? Що мені залишилося? Гасити плитку, натягати одяг і квапитись вниз.
– Ви не конче мусите одягатися, як на бал, – казала Марта. – Ми дома. І не будьте дурним. Я готую собі – чому б не одна особа більше. І взагалі – чому ви це берете так формально? Сідайте. Я вже поснідала, – і вона вийшла до другої кімнати.
Я з цим не годився, я ніяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна істота, яка не знає, як на це реагувати.
– Як, по-вашому, сьогодні погода? – питала з другої кімнати Марта.
– Думаю, що гаразд. Шістдесят п’ять, казало радіо, – відповідаю, заїдаючи яєчню з ковбасою.
– Я вчора змокла, – казала Марта.
Слідував діалог про погоду, час тікав, Марта виходила в повному наряді – білий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво підмальовані уста і чорний, легкий, солом’яний капелюшок.
– До побачення, – казала вона. – Не сумуйте.
– Правдоподібно не буде часу, – відповів я.
Вона кивала на мене пальчиками в білій рукавичці, кокетливо посміхалася, відчиняла двері, у дверях ще раз кивала пальчиками і відходила. Я кінчав накинутий сніданок, розважав, як від цього звільнитися на майбутнє, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасі зі Сі-Бі-Сі[44] розважав мене розмовами, музичними вставками, інформаціями про час, про погоду, перед вікнами на піддашші вже метушилися зграї горобців, я кидав їм кришки хліба, метушня збільшувалась, я посміхався, надягав макинтош і виходив.
Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, різного віку хлопців і дівчат, які течуть довгою течією в напрямку заходу, де там далі на пригірку видніють дахи двох великих шкільних будівель, на хідниках вже повно листя кленів, в обох напрямках обережно проїжджають авта і на розі, біля напису «стап» пустує гурток найменших школярів, що очікують на шкільний автобус.
Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю вліво, йду здеформованим хідником, на якому завжди після дощу стоять калюжі води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку і вулиці Блур, намагаюся