Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

– усе в центрі, у зубчастих стовпах хмарочосів. Так от, автівка, здавалося, нівроку. Автівка та й годі. Але Тод дивився на неї з почуттям, з тупою хіттю – як би це сказати – любощів, що перервалися. Незабаром до нього вийшов гаражний працівник, витираючи масними пальцями промащену ганчірку. І раптом Тод дає йому вісімсот баксів. Чоловік рахує гроші, і вони трішки сперечаються: Тод каже дев’ятсот, а чоловік – сімсот, потім чоловік почав просити шістсот, а Тод підняв до тисячі, і так далі. Залишившись біля автівки на самоті, Тод провів пальцями по кузову. Що він шукав? Шрами. Травма… Пригадую, того ранку Тод не мав настрою. Удень був на похоронах чи просто випадково побачив процесію, але намагався на цвинтарі триматися віддалік, де могили стояли ще не викопані. Він перехрестився і подався геть. Ми вертались автобусом, а він їде нескінченно довго, і в ньому повно п’яниць і верескливих дітей… Автівки – це клас. Автівки. Щодня ми навідувалися до гаража, і з кожним днем наша машина мала жалюгідніший вигляд. Вісімсот доларів? І видно було, як біля неї порались замурзані мавпи з молотками і мутровими ключами, перетворюючи її на достеменний металобрухт.

      Чи варто говорити, що коли ми пішли її забирати (в іншому місці – у центрі), автівка була схожа на судно. Ми теж були не в кращій формі. Транзакції передувала вкрай неприємна пригода. Шпиталь. Саме так. Прийом у травмпункті. Ми йшли туди по-своєму (бо Тод знає це містечко задом наперед) і, дяка богові, пробули там недовго. Робити треба те, що треба: знімаєте сорочку, вас простукують і колють, але голову ви не піднімаєте, бо не хочете знати, що вони там виробляють. Не ви тут командуєте. Вас це не стосується. Зрештою санітари повезли мене в центр міста, де все сталося. Там стояла моя машина, ніби скажений старий кабан у шалі: рило та ікла розбиті, аж пара йде. І сам я не дуже добре почувався, коли поліцай допомагав запхати мене на водійське сидіння і намагався зачинити деформовані дверцята. Відтак я собі сів, і нехай Тод усе вирішує. Різні люди навколо видивлялися на нас, а Тод як дурень уп’явся в них очима. Але потім опанував себе. Щосили натиснув на гальма, й автівка зайшлася в судомах від обертання, мов дзиґа, й реготу. Одним майстерним вивертом він бортанув зігнутий гідрант на хіднику, і ми гайнули геть – назад вулицею за висхідними номерами. Інші автомобілі вищали, заповнюючи вакуум нашого несподіваного пробудження.

      Через кілька хвилин – перший випадок з нашого любовного життя. Просто такий собі збіг. Ми приїхали додому, Тод натиснув до краю на газ, і машина наче прикипіла до місця. Він не зупинився помилуватися нею (автівка була як нова на вигляд: клас!), а поспішив до будинку, важко дихаючи, скинув пальто – і притьмом до телефона.

      Я намагався зосередитися. Гадаю, вловив майже все. Розмова поточилася так:

      – Прощавай, Тоде.

      – Стривай. Не роби нічого.

      – Кому воно треба? Усе однаково лайно.

      – Айрін, – сказав він.

      – Авжеж, Тоде, зроблю, я тепер страшна стара карга.