А я залюбився аж по вуха. Не тямлю, куди йду, звідки приходжу. Прощення, що світиться в її юних блакитних очах, перейнятих жахливим замішанням на її старому запливлому обличчі – розпухлому, подзьобаному, підрум’яненому. Ох, людоньки! Мені здається, треба мати велику мужність і багато ще чогось, щоб увіходити в інших, в інших людей. Ми гадаємо, що люди навкруг живуть у фортецях, у цитаделях: за ровами, за мурами з шипами і битим склом. А насправді ми живемо в хистких спорудах. Виявляється, вони просто зліплені нашвидкуруч. Абияк. Можна просто просунути голову під запону намету і заповзти в нього. Якщо дозволять.
Втеча, мабуть, можлива. Втеча з… з цієї незрозумілої монади. Що ж до її проникнення в нього, то із цим складніше. Вона розповідає всяке про нас. Але чи багато вона насправді знає? Тод, ясна річ, як завжди, розігрує все по-чистому. Мені досі невтямки, чи погодиться він колись перетнути межу.
Як на мене, це так зворушливо – новини про дружину і дитину. Дружину і дитину, яких ми з Тодом колись матимемо. Але немовлята мене турбують. Звісно, ми всі знаємо, що немовлята завжди завдають клопоту. Крихітки потребують піклування.
Куди діваються крихітки, зникаючи, – щезають? Мене переслідує передчуття, що невдовзі я почну бачити їх у Тодових снах.
Уранці кожного шостого чи сьомого дня, перш ніж піти на боковеньку, ми забризкуємося брудом і розтріпуємося (кошлатимо брови пальцем проти шерсті), і в нас із Тодом виникає передчуття сну, який ось-ось має відбутися, збираючись на силі десь із іншого боку. Ми фаталісти. Ми лежимо, лампа світить, ранкова зоря примеркає. З’являється холодний піт, блищить і тут же випаровується. Потім прискорюється серцебиття, аж у вухах кров починає стугоніти. Ми не тямимо себе. Я маю приготуватися, коли Тод різко вимкне світло. Потім з криком, що перекошує йому щелепу, ми опиняємося в темряві. Велетенська постать у білому халаті, у чорних чоботах, що блокують кілька акрів. Десь там, унизу, поміж його ніг, – черга душ. Шкода, що я не маю сили просто відвести погляд. Будь ласка, не показуйте мені немовлят… Звідки цей сон? Він цього не робив. Тож сон, мабуть, про те, що Тод іще тільки робитиме.
Є така річ, що називається мода. Мода – для молодості з її волатильністю, але ми з Тодом іноді дещо собі дозволяємо. Наприклад, нещодавно ми зайшли до секонд-хенду й узяли дві пари штанів кльош. Я хотів на місці їх приміряти, але він залишив їх висіти в шафі нагорі, аби складки і розтяжки зберігали форму його тіла, особливості будови гомілки. Якось увечері він безцеремонно вліз у них. Пізніше, після роботи, я гарненько роздивився наші нові штани, поки Тод стояв перед дзеркалом на повен зріст, розплутуючи плескатий віндзорський вузол на краватці. Загалом кльоші Тода не мали викличний вигляд. Це вам не бальні сукні,