– Міг просто задерти сорочку, – голос напівсонного Остапа бринів роздратуванням. – Ти ж знаєш, що я завжди пристібнутий, навіть у машині.
– Вона б тебе однаково розбудила. – Віталій щось видивлявся крізь віконце. – Негоже вмирати уві сні.
– Пішов ти…
– Та чому ти сердишся? – Віталій нарешті відволікся і з повною серйозністю поглянув на друга. На мить його погляд зупинився на насуплених бровах та сірих очах Остапа. Віталія дратували світлі очі у чоловіків. Він вважав, що це додавало їм жіночої тендітності. – Нема чого так боятися: літаки офіційно визнані найбезпечнішим видом транспорту у світі.
– Так, але падати з десяти тисяч метрів…
– Подумаєш!
Ліве вухо Остапа заклало й болісно поколювало. Затиснути ніс та швидко видихнути – це ніколи не допомагало. Єдине, що йому залишалося – щораз ковтати слину із напруженими вухами. У такі моменти хлопець знову проклинав своє життя, нарікаючи на надмірну слабкість. Остапові кортіло хоча б на день спробувати себе у ролі альфа-самця зі здоровим тілом та успішною кар’єрою, на кшталт цього довбня Віталія Сипка.
– Як там Яник із Мартою? – Він спробував відволіктись від думок, прицмокуючи сухим язиком.
Колишній університетський одногрупник зиркнув через плече туди, де б мали сидіти огрядний очкарик та вродлива білявка у чорній майці. Оскільки ніхто з них чотирьох не хотів доплачувати авіакомпанії, щоб мати змогу обрати собі місця, «Ryanair»[12] зробила це за них безкоштовно, хаотично розкинувши літаком. Вгледівши Віталія, Ян та Марта всміхнулися і привітно помахали йому. Віталій на мить затримав погляд на дівчині, ніби вивчав контраст смаглявої загорілої шкіри.
– Не можеш їх знайти, чи що? – Остап вкотре смикнув пасок, перевіряючи міцність, проте погляду від друга не відводив ні на мить.
– Та ні, он вони. Все гаразд.
Віталій розвернувся, зручніше вмощуючись у кріслі. Ця мандрівка мала для нього неабияке значення. Хлопець вдихнув глибше та закотив очі під лоба.
Літак хитнуло й відчутно потягнуло вниз.
– От бляха-муха, – залаявся Остап.
– Ніби кишки з рота полізуть, еге ж? – Віталій не міг не піджартувати над другом. Хлопець свято вірив у те, що таким чином допомагає Остапові відволіктись від страхів і виконує, так би мовити, роль емоційного рятівника.
– Повір, не зрадієш, як обтраскає і тебе.
– Не бійся, ще хвилин десять і прибудемо до африканської землі їсти банани.
Розділ 3
20 червня 2017 року
Саї, Марокко
– Грьобане пекло…
Через суху сорокачотириградусну задуху слова вилітали із болючим роздираючим прихрипом. Щойно Остап вдихнув перші дози марокканського повітря,