– Цього разу їх забагато, – сказав Зенон. – Усе винести не міг, лишив на горищі в ліцеї. Роздобув ключ, робітники друкарні мають доступ.
– До завтра думаємо, як усе потроху винести. А ти, Червоний, дарма оце все заводиш. Придумай щось дієвіше, ми обговоримо й вирішимо спільно, як має бути. Усі згодні?
Ми із Зенком мовчки кивнули, не маючи особливого бажання влазити в їхні постійні та одноманітні суперечки. Данило, трохи повагавшись, теж погодився, й ми розійшлися до завтра. Навіть не уявляючи, що це була остання наша відносно спокійна зустріч.
Наступний ранок поставив життя в Кременці з ніг на голову.
9
Нічого не віщувало біди.
Ліцеїсти займалися в класі Калюжного, і пан регент чомусь був не в доброму гуморі. Зазвичай дозволяв поводитись вільно, навіть клеїти дурня до певної межі, звісно. Нині ж дивився на всіх спідлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всі в ліцеї Калюжного шанували, а ми, як відомо, узагалі поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебільшого з регентом рахувалися. Сьогодні ж він поводився так, ніби всі присутні зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.
Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.
Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло п’ять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.
– Що це означає, пане Варго? – суворо запитав Калюжний.
Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.
– Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, – голосно промовив він. – Решта може лишатися й продовжити.
Перша думка, яка майнула в мене, – листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.
– Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, – підвищив голос офіцер.
Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.
Аж раптом наперед виступив Мар’ян Калюжний.
– Перепрошую пана офіцера, – відчеканив він. – Ви не володієте повними відомостями. Запитайте пана куратора, і він підтвердить: я так само є русином.
– Ви – приклад українця, якому дозволили служити в польському ліцеї через певні заслуги перед республікою, – кинув офіцер. – До вас нема жодних претензій і запитань. Можете лишатися й продовжувати.
– Заслуги?