– Що? – закричав він. – Ви ж мали мене розбудити!
– Я не глуха. А що, Керол-Енн слабувала на вуха? Вибачте, я заснула, такого зі мною не було, відколи я потрапила до лікарні, і я сподівалася відсвяткувати це з вами, але бачу, ви не в гуморі. Тож ідіть збирайтеся.
– Притримайте цей іронічний тон, це ви спаскудили мені ніч, а тепер ще й за ранок узялися. Тож попрошу, годі!
– Ви страшенно чарівний зранку. Коли спите, ви подобаєтеся мені більше.
– Ви що, влаштовуєте мені сцену?
– Навіть не мрійте! І йдіть уже вдягатися, а то знову я буду винна.
– Звісно ж, це ви винні. А тепер будьте ласкаві вийти, бо під ковдрою я голий.
– А ви нині стали соромливим?
Артур попросив припинити сімейну сцену із самого ранку й мав нещастя завершити своє речення словами «бо інакше…».
– «Інакше» – це те слово, яке часто переповнює чашу! – відповіла Лорен ударом на удар.
Злісним тоном вона побажала йому вдалого дня і різко зникла.
Артур роззирнувся, кілька секунд повагався, а тоді покликав:
– Лорен? Досить, я знаю, що ви тут. Але у вас справді кепський характер. Виходьте вже, це безглуздо.
Голий, він стояв посеред вітальні й розмахував руками – і зненацька перетнувся поглядом із сусідом з будинку навпроти, який здивовано спостерігав за ним зі свого вікна. Артур приземлився на диван, схопив плед, обгорнув його навколо стегон і пішов до ванної, бурмочучи:
– Я стою в чім мати народила посеред вітальні й розмовляю сам із собою – що це за божевільна історія?
Зайшовши до ванної, він відчинив двері гардеробу й тихенько запитав:
– Лорен, ви тут?
У відповідь – ні звуку, і це засмутило Артура. Він хутко прийняв душ. Відтак побіг до своєї кімнати, ще раз заскочивши до гардеробу. Жодної реакції не було, тож він надягнув костюм. Чоловік тричі перев’язував вузол краватки, лаючись:
– Здається, сьогодні руки в мене ростуть не з того місця!
Одягнувшись, Артур рушив на кухню, понишпорив стільницею, шукаючи ключі – ті виявилися в кишені. Він квапливо вийшов з квартири, зупинився, обернувся і ще раз відчинив двері:
– Лорен, ви ще не тут?
Кілька секунд панувала тиша. Тоді Артур зачинив двері на подвійний замок. Спустившись одразу на паркінг через внутрішні сходи, він узявся шукати свою машину, а потім згадав, що лишив її на вулиці. Перебіг коридор і зрештою опинився надворі. Підвівши погляд, він знову побачив сусіда, що спантеличено спостерігав за ним. Сором’язливо йому всміхнувся, незграбно демонструючи ключі у дверцятах авто, сів за кермо й блискавично помчав геть.
Коли чоловік прибув на роботу, у вестибюлі йому зустрівся компаньйон. Побачивши Артура, Пол кілька разів хитнув головою й скривився, перш ніж звернутися до нього:
– Тобі варто було б узяти кілька вихідних.
– Сам їх бери, Поле, і не доколупуй мене із самого ранку.
– Чарівно, ти сама ввічливість.
– Може,