Ще одна проблема, з якою я не могла дати ради, стосувалася його щоденних перлів у меню. Звісно, це були поетичні назви, але не описові й не рекламні: «Дощова неділя» могла передувати «Печальному понеділку». Не кращими були й назви страв: до ґратену «Журба» пропонувався часниковий соус «Меланхолія».
Найтяжче доводилося на весіллях, позаяк нашому кухареві щастя молодят неодмінно навіювало болісні спогади про дружину, яка його покинула. Якось я, зібравши волю в кулак, попрохала його змінити назву першої страви, яку він охрестив «Солодкою ілюзією».
– Чи не міг би ти придумати щось веселіше? – мовила я.
– А що тут сумного?
– Ну, це сумно, коли на десерт подають мармуровий кекс у шоколаді «Чорне дзеркало»… Постав себе на їхнє місце, це ж весілля, вони хочуть бути щасливими, тішитися.
– А що ти пропонуєш? Телятину «Маренґо-іґо-ґо»?
Він стенув плечима і висловив ще якісь міркування про те, що щастя в глибокій меланхолії, радше ніж у поверхових веселощах.
Після цього Родріґе відгородився від мене непорушною мовчанкою, і я була змушена піти. Більше я не наважувалася повертатися до цієї теми.
Цього разу він був у доброму гуморі, і я його підбадьорила.
– М-м-м-м-м, сьогоднішні страви гарно пахнуть, та й виглядають смачно, – радісно сказала я, щоб у нього була мотивація.
Родріґе насупив густі чорні брови і кинув на мене погляд людини, ображеної до глибини душі.
– А що, вчорашні були погані?
– Та ні, що ти! Усе було досконало!
Я поквапилася втекти в залу. Навіть компліменти незмінно оберталися проти мене. Нема на те ради, я щодня бовкаю зайве. Утім я захоплювалася щирістю Родріґе: він ніколи не приховував своїх почуттів, тоді як я вважала себе зобов’язаною підлаштовуватися під кожного.
– Доброго ранку, Корантене.
– Доброго ранку, пані Ширдон.
Корантен працював офіціантом на повну ставку. Середній зріст, маленькі карі очі, русяве волосся – доволі довге, але бакенбарди завжди охайно підстрижені. Він був єдиним членом команди, що звертався