Мотря сахнулася, як молоде лоша, почервоніла лицем гарним, й очі блакитні затуманилися вмить.
– Що ви, пане? – прошепотіла, як вітром повіяла.
Кажановський усміхнувся.
– Приходь до мене, чарівнице.
В очах Мотрі заметався страх.
– Пане.
Кажановський ще раз торкнувся її врізаного пальчика.
– Приходь.
Його останнє слово пролунало не запрошенням, а наказом, він знову всміхнувся, позиркнув на неї вогняним своїм оком й, скочивши на коня, подався геть, зоставивши дівчину нещасну стовпом стояти посеред поля, допоки свідомості її затьмареної не торкнувся голос тітки-сусідки:
– Пропала ти тепер, Мотре, геть пропала. Кажан, коли затягне кого до свого клятого гнізда, то порятунку не чекай.
Нічого не відказала на ті слова Мотря, тільки поглянула на сусідку невидючим мов поглядом і весь залишок дня проходила полем, наче сновида, й увечері повернулася додому тихою та замисливою, відмовилася від їжі, котру приготувала старенька бабуся, що й виняньчила її з малечого віку, зіслалася на втому, лягла ничком на лежанку й видала, що поснула, хоча яке там спати. Палала, горілася, мов у пекельному вогні, до самого ранку, й наступного дня, коли побачила Кажановського, серце її так і забилося схвильовано, й лице наче вогнем впалило, й зробилося так., незвично й хороше, й погано водночас. А коли Кажановський поїхав геть, тільки позиркнувши здалеку вогняним своїм оком, відчула себе так, мов навпіл її розрізали й одну частину потягнули за конем Данила.
Два дні протрималася нещасна Мотря.
А потім сама пішла до нього.
Все покинула – й стареньку бабусю, й красеня-нареченого козака Ілька Косозуба, з котрим до вінця на Покрову збиралася й котрий кохав її безмежно. І як благав не діяти тої дурниці, як молився її не йти у те логвисько диявола – та не послухалася, вирвалася з рук міцних Ілька, кинула, що ненавидить його тепер, а кохає пана Кажановського, й понеслася до того великого будинку муторного, що гордовитим одинаком стояв на березі річки Сули. Закохана незрозумілою силою, причаклована тими очима нечестивими, певна була, що чистим коханням кохає Данила й що він кохає її. Наївне, зачакловане дівча, не відало воно, що серце колишнього ченця вже не спроможне кохати, воно давно перетворилося на виснажену пустелю, а палке колись почуття до дружини Марфи – на щось незрозуміле та холодне. Й не помічала, видавалося, Мотря, яким холодним та відчуженим, дивним робився її коханий, що за речі діялися в його будинку великому.
Ніщо не вічне…
Минувся