Довіку я війну не забуду… Німці увійшли до села… Молоді, веселі. І такий був гуркіт! Вони в’їхали на величезних машинах, і мотоцикли в них були на трьох колесах. А я до цього ніколи не бачила мотоцикла. Машини в колгоспі були – полуторки, з дерев’яними бортами, низенькі машини. А ці! Як будинок! Я побачила їхніх коней, не кінь, а гора. На школі вони написали фарбою: «Червона Армія вас кинула!» Почалися німецькі порядки… У нас жило багато євреїв: Аврам, Янкель, Мордух… Їх зібрали й повезли в містечко. Вони були з подушками, ковдрами, а їх одразу всіх повбивали. Зібрали з усього району й постріляли в один день. Скинули в яму… Тисячі… тисячі людей… Розповідали, що три доби кров ішла нагору… Земля дихала… жива була земля… На тому місці тепер парк. Зона відпочинку. Із того світу нема привіту. Ніхто не крикне… Та-а-ак… Я думаю так… (Плаче.)
Не знаю… як воно було? Самі вони прибилися до неї чи вона їх у лісі знайшла? Сусідка наша переховувала в повітці двох єврейських хлопчиків, гарних-прегарних. Янголята! Усіх розстріляли, а вони сховалися. Утекли. Одному – вісім, а другому – десять років. І наша мама їм молоко носила… «Діти, ні-ні… – просила вона нас. – Нікому ані слова». А в тій родині був старий-престарий дід, ще ту війну з німцями пам’ятав… Першу… Він їх годує і плаче: «Ой, дітки, зловлять вас і будуть мучити. Міг би, так краще б я сам вас убив». Такі слова… А чорт усе чує… (Хреститься.) Приїхали три німці на чорному мотоциклі з великим чорним собакою. Хтось доніс… Завжди є такі люди, в них душа чорна. Живуть вони… як без душі… І серце в них медичне, а не людське. Нікого їм не шкода. Хлопчики побігли в поле… в жито… Німці нацькували на них собаку… Збирали люди їх потім по шматочках… по ганчірочці… Нічого було ховати, й ніхто не знав, під яким прізвищем. Сусідку німці прив’язали до мотоцикла, вона бігла, поки серце не розірвалося… (Уже й не витирає сльози.) Під час війни людина людини боялася. І свого, й чужого. Скажеш удень – птахи почують, скажеш уночі – почують миші. Мама вчила нас молитов. Без Бога тебе й черв’як проковтне.
Дев’ятого травня… на наше свято… Вип’ємо із Сашком по скляночці… поплачемо… Важко сльози ковтати… Взагалі… взагалі… У десять років залишився він у родині за батька, й за брата. А мені, коли закінчилася війна, виповнилося шістнадцять років. Пішла працювати на цементний завод. Треба мамі допомагати. Тягали мішки з цементом по п’ятдесят кіло, вантажили на бортову машину пісок, гравій, арматуру. А я хотіла