Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Светлана Алексиевич
Издательство: OMIKO
Серия:
Жанр произведения: Документальная литература
Год издания: 2013
isbn:
Скачать книгу
як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».

      Так, я підозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів – Юлій Цезар чи Йосип Сталін, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навіть чомусь у школах ми говоримо не про патріотичне, а про військово-патріотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозуміло – військовий соціалізм, військова країна, військове мислення.

      Не можна так випробовувати людину. Людина не витримує таких випробувань. У медицині це називається «гострим дослідом». Дослідом на живому.

      Увечері в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввімкнули магнітофон. Я теж слухала «афганські» пісні. Дитячі, ще не сформовані голоси хрипіли під Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Мені не треба слави. Нам би жити – і вся нагорода», «Навіщо ми вбиваємо? Навіщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганістан, ти більше, ніж обов’язок. Ти – наше світотворення», «Як великі птахи, стрибають одноногі біля моря», «Мертвий, він уже нічий. Немає вже ненависті в нього на обличчі».

      Уночі мені снився сон: наші солдати від’їжджають до Союзу, я – серед тих, хто проводжає. Підходжу до одного хлопчини, він без язика, німий. Після полону. З-під солдатського кітеля стирчить шпитальна піжама. Я щось питаю в нього, а він лише своє ім’я пише: «Іванко… Іванко…» Так чітко розрізняю його ім’я – Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, він повторював без кінця: «На мене мама вдома чекає».

      Проїжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомі плакати в центрі міста: «Світле майбутнє – комунізм», «Кабул – місто миру», «Народ і партія єдині». Наші плакати, віддруковані в наших друкарнях. Наш Ленін тут стоїть зі зведеною рукою…

      Познайомились із кінооператорами з Москви.

      Вони знімали завантажування «чорного тюльпана». Не підводячи очей, розповідають, що мертвих одягають у стару військову форму сорокових років, ще з галіфе, іноді кладуть роздягнених, трапляється, що й цієї форми бракує. Старі дошки, іржаві цвяхи… «До холодильника привезли нових убитих. Наче несвіжим кабаном тхне».

      Хто мені повірить, коли я про це напишу?

      20 вересня

      Бачила бій…

      Троє солдатів убито… За вечерею ніхто про бій і про мертвих не згадував, хоча вони лежали десь поруч.

      Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жодній конституції не записане.

      Війна – мир, а не подія… Усе тут інше: і пейзаж, і людина, і слова. Запам’ятовується театральна частина війни: розвертається танк, лунають команди… Світяться шляхи куль у темряві…

      Думати про смерть, як думати про майбутнє. Щось відбувається з часом, коли думаєш про смерть і бачиш її. Нарівні зі страхом смерті – привабливість смерті…

      Нічого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрізь. У кожному.

      У розповідях (зчаста!) вражає агресивна наївність наших хлопчиків. Нещодавніх радянських