Дали мені інвалідну книжечку – належать пільги! Підходжу до каси для учасників війни:
– Ти куди, пацане? Переплутав.
Зуби стисну, мовчу. За спиною:
– Я Батьківщину захищав, а цей…
Незнайомий хто спитає:
– Де рука?
– По п’яні під електричку потрапив. Відрізало.
Тоді розуміють, жаліють.
У Валентина Пікуля в романі «Честь маю. Сповідь офіцера російського Генштабу» нещодавно прочитав: «Нині (ідеться про ганебні наслідки російсько-японської війни 1905 року) багато офіцерів подають у відставку, бо всюди, де вони з’являються, до них виявляють зневагу та беруть їх на кпини. Справа доходить до того, що офіцер соромиться носити свій мундир, намагаючись з’являтися в цивільному. Навіть поранені каліки не викликають співчуття, а безногим жебракам подають набагато більше, якщо кажуть, що ногу відрізало на розі Невського і Літєйного трамваєм, а до Мукдена і Ляояна вони аж ніяк не стосуються». Незабаром про нас так напишуть…
Мені здається, що тепер я можу навіть Батьківщину поміняти. Виїхати.
Рядовий, зв’язківець
– Сам просився… Мріяв потрапити на цю війну… Було цікаво…
Уявляв собі, як там. Хотів дізнатися, що це таке, коли в тебе одне яблуко і двоє друзів, ти голодний, і вони голодні, і ти це яблуко віддаєш. Я думав, що там усі дружать, що там усі брати. За цим туди їхав.
Вийшов із літака, вдивляюсь на гори, а дембель (до Союзу вже хлопець летів) під бік штовхає:
– Давай ремінь.
– Що?! – Ремінь у мене свій був, фарцовий.
– Дурень, все одно заберуть.
Забрали першого ж дня. А я думав: «Афганістан – це коли всі дружать». Ідіот! Молодий солдат – це річ. Його можна підняти вночі і бити, лупцювати стільцями, палицями, кулаками, ногами. Його можна вдарити, побити в туалеті вдень, забрати рюкзак, речі, тушонку, печиво (у кого є, хто привіз). Телевізора немає, радіо немає, газет немає. Розважались за законом слабкого і сильного. «Випери, чижику, мені шкарпетки», – це ще нічого, а от інше: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки. Оближи добряче, та так, щоб усі бачили». Спека під шістдесят градусів, ходиш і хитаєшся. Тебе носить у різні боки… Але під час бойових операцій «діди» йшли попереду і прикривали нас. Рятували. Це правда. Повернемось до казарми: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки…»
А