Пролог
– Я йду сама… Тепер мені довго доведеться йти в самотині…
Він убив людину… Мій син… Кухонною сокиркою, я нею м’ясо ділила. Повернувся з війни і тут убив… Приніс і поклав уранці сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберігається. Здається, того ж дня я йому відбивні приготувала… За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечірній газеті написали, що рибалки виловили в міському озері труп… Шматками… Телефонує мені подруга:
– Читала? Професійне вбивство… Афганський почерк…
Син був удома, лежав на дивані, книжку читав. Я ще нічого не знала, ні про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього… Материнське серце…
Чи ви чуєте собачий гавкіт? Ні? А я чую, щойно починаю про це розповідати, чую собаче гавкання. Як пси біжать… Там, у тюрмі, де він тепер сидить, великі чорні вівчарки… І люди всі в чорному, тільки в чорному… Повертаюся до Мінська, йду вулицею, повз хлібну крамницю, дитячий садок, несу батон і молоко та чую це гавкотіння. Заглушливе гавкотіння. Я від нього сліпну… Якось ледь під машину не втрапила…
Я готова ходити на могильний горбок свого сина… Готова поряд там з ним лежати… Але я не знаю… Я не знаю, як мені з цим жити… Я іноді до кухні боюся заходити, бачити ту шафку, де сокирка лежала… Чи ви не чуєте? Нічого не чуєте… Ні?!
Зараз не знаю, який він, мій син. Яким я його отримаю за п’ятнадцять років? Йому п’ятнадцять років суворого режиму дали… Як я його виховувала? Він захоплювався бальними танцями… Ми з ним в Ленінград до Ермітажу їздили. Книжки разом читали… (Плаче.) Це Афганістан відібрав у мене сина…
…Отримали з Ташкента телеграму: зустрічайте, літак такий-то… Я вибігла на балкон, хотіла щосили кричати: «Живий! Мій син живий повернувся з Афганістану! Ця жахлива війна для мене скінчилася!» – І зомліла. В аеропорт ми, звичайно, спізнилися, наш рейс давно прибув, сина знайшли у сквері. Він лежав на землі й за траву тримався, дивувався, що вона така зелена. Не вірив, що повернувся… Але радості в нього на обличчі не було…
Увечері до нас прийшли сусіди, у них маленька дівчинка, їй пов’язали яскраво-синього бантика. Він посадив її до себе на коліна, притискає та плаче, сльози течуть і течуть. Тому що вони там убивали. І він… Це я згодом збагнула.
На кордоні митники «підрізали» в нього плавки імпортні. Американські. Не годиться… Тож він приїхав без білизни. Віз для мене халат, мені того року виповнилося сорок, халат у нього забрали. Віз бабусі хустку – теж відібрали. Він приїхав тільки з квітами. З гладіолусами. Проте радості в нього на обличчі не було.
Уранці підводиться ще нормальний: «Мамцю! Мамцю!» Надвечір обличчя темніє, очі важкі… Не опишу вам… Спочатку не пив ані краплі… Сидить і в стінку дивиться. Зірветься з дивана, ухопить куртку…
Стану у дверях:
– Ти куди, Валічку?
Він на мене гляне, як у простір. Пішов.
Повертаюся пізно з роботи, завод далеко, друга зміна, дзвоню у двері, а він не відчиняє. Він не впізнає мого голосу. Це так дивно, ну хай там голоси друзів не впізнає, але мій! Тим паче, «Валічок» – тільки я його так називала. Він ніби весь час чекав на когось, боявся.
Купила йому нову сорочку, почали міряти, дивлюся: у нього руки в порізах.
– Що це?
– Дрібниці, мамцю.
Потім уже дізналася. Після суду… В «учебці» різав собі вени… На показових навчаннях він був радистом і не встиг вчасно закинути рацію на дерево, не вклався у відведений час, і сержант змусив його вигребти з туалету п’ятдесят відер і пронести перед шеренгою. Він почав носити і знепритомнів. У шпиталі поставили діагноз: легке нервове потрясіння. Тієї ж ночі він намагався порізати собі вени. Вдруге – в Афганістані… Перед тим як іти їм у рейд, перевірили: рація не працювала. Зникли дефіцитні деталі, хтось зі своїх поцупив… Хто? Командир звинуватив його в боягузтві, ніби це він деталі сховав, щоб не йти разом з усіма. А вони там усе один в одного крали, машини на запчастини розбирали й несли до дуканів, продавали. Купували наркотики… Наркотики, сигарети. Їжу. Вони завжди ходили голодні.
По телевізору йшла передача про Едіт Піаф, ми разом дивилися.
– Мамо, – спитав він мене, – а ти знаєш, що таке наркотики?
– Ні, – сказала я йому неправду, а сама вже стежила за ним, чи не покурює бува?
Жодних слідів. Але там вони наркотики вживали – це я знаю.
– Як там в Афганістані? – спитала якось.
– Мовчи, мамцю!
Коли він ішов з дому, я перечитувала його афганські листи, хотіла докопатися, зрозуміти, що з ним. Нічого особливого в них не знаходила, писав, що сумує за зеленою травою, просив бабусю сфотографуватися на снігу й вислати йому світлину. Але я ж бачила, відчувала, що з ним щось коїться. Мені повернули іншу людину… Це був не мій син. А я сама відправила його до армії, у нього було відтермінування. Я хотіла, щоб він став мужнім. Переконувала його і себе, що армія зробить його кращим, сильнішим.