«Навіщо такі обмеження? Хто їх насправді дотримується? Якісь безглузді дипломатичні ігрища…» – думав Вандом. Із боку дофіна за дерев’яним бар’єром чекають не менше тридцяти дворян, під Монтеро ще сотні дві мечів, та й герцог Бургундський, знаний через свою хворобливу підозрілість, приведе із собою не менше.
Гострий зір Вандома помітив бургундський почет: у темно-синіх плащах і з трикутними синьо-червоно-золотими прапорцями на довгих списах. Нарешті! Може, вже й недовго лишилось чекати, із дофіном кілька радників, які занадто добре пам’ятають розкремсаного герцога Орлеанського в труні у церкві Блан-Манто. Вони не дозволять бургундцю впливати на принца тими засобами, до яких він призвичаївся, – брехнею, погрозами та шантажем.
Безстрашний Жан, герцог Бургундський, прозваний так колись через виявлену сміливість у бою проти невірних, ніколи не йшов на перемовини першим. Попереду простували два бургундських лицарі в кольчугах під одягом, що удавали, ніби перевіряють надійність мосту, а насправді впевнюючись, чи всі умови зустрічі ретельно виконано. Рауль де Вандом бачив герцога не вперше. Коли півтора року тому бургундці захопили Париж та за кілька днів вирізали усіх, хто був прихильником арманьяків, чи на яких таке донесли, – він змушений був два дні переховуватися у лахмітті жебрака, допоки месір дю Шатель, що тікав із Бастилії із дофіном, не вивів хлопця з бунтівної столиці. Переможний герцог Бургундський роз’їжджав вулицями міста на білому коні з червоною попоною та почувався щонайменше володарем Парижа. За ним до столиці повернулася королева Ізабо, яку супроводжували, чи то за якою стежили, герцогиня Бургундська із дочками, новими придворними дамами її величності. Тоді герцог Жан усміхався, зціпивши зуби, радо та привітно вітаючи рукою містян. Йому під ноги спочатку кидали червоні квіти, а потім трупи вбитих арманьяків, яким на спинах вирізали червоні андріївські хрести Бургундії. І перші, й другі невимовно радували безстрашного герцога. Він любив Париж, місто відповідало йому взаємністю, вважаючи рятівником від постійного збільшення податків та жадібності радників божевільного короля. Рауль добре пам’ятав, як до задухи отримав по спині, коли не встиг вчасно впасти на коліна перед почтом герцога, навіть у лахмітті його могли впізнати та видати розлюченим парижанам чи охороні герцога. Досі у присутності герцога молодий Вандом кам’янів, як і тоді півтора року тому, в захопленому Парижі на волосині від загибелі у смердючому одязі й із перемазаним брудом обличчям.
Нині ж герцог Жан був насуплений та